Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Я казав, що вибір буде важкий, — сказав Араґорн. — То що ж ми вирішуємо?

— Ти наш проводир, — відповів Ґімлі, — і ти маєш досвід у погонях. Тобі вирішувати.

— Серце моє рветься вперед, — сказав Леґолас. — Але ми мусимо триматись один одного. Я послухаюся твого рішення.

— Дарма ви покладаєтеся на мій вибір, — мовив Араґорн. — Відколи ми пропливли повз Арґонат, усі мої рішення виходять на зле.

Він замовк і довго вдивлявся в густу темряву на заході та на півночі.

— У темряві не підемо, — сказав він нарешті. — Не помітити якогось сліду чи знаку видається мені найбільшою небезпекою. Якби місяць давав більше світла, ми би цим скористалися, та — на жаль! — він зараз сідає рано і ще тоненький і блідий.

— А сьогодні він іще й укритий хмарами, — промимрив Ґімлі.

— І чому Володарка не подарувала нам світильника, такого як Фродо?

— Він буде потрібніший тому, кому його подарували, — сказав Араґорн. — Тільки від нього залежить виконання завдання. А нам випала невелика роль у видатних справах нашого часу. Можливо, наша гонитва марна від самого початку, й мій вибір мало що може змінити. Гаразд, я вибрав. Тож тепер скористаймося часом якнайкраще!

Він упав на траву й одразу ж заснув, бо не спав іще від ночівлі під тінню Тол-Брандіру. Перед світанком він прокинувся й підвівся. Ґімлі все ще міцно спав, а Леґолас стояв, вдивляючись у темряву на півночі, замислений і мовчазний, як молоде дерево тихої ночі.

— Вони дуже-дуже далеко, — сумно сказав Леґолас, обертаючись до Араґорна. — Я відчуваю, що вони не відпочивали вночі. Лише орел зможе їх тепер наздогнати.

— Але ми все одно підемо, — сказав Араґорн. Він нахилився і розбудив гнома. — Вставай! Треба йти. Слід холоне.

— Ще темно, — пробурмотів Ґімлі. — Навіть Леґолас із гори не побачив би їх, доки сонце не зійде.

— Боюся, мені їх не побачити ні з гори, ні з рівнини, ні при сонці, ні при місяці, — зітхнув Леґолас.

— Якщо підводить зір, прислухаємося до голосу землі, — сказав Араґорн. — Земля стогне під огидними орками.

Він ліг на траву і припав вухом до землі. Він так довго лежав, не ворушачись, що Ґімлі занепокоївся, чи той раптом не знепритомнів чи не заснув. Надходив ранок, повільно розливалося тьмяне світло. Нарешті Араґорн підвівся, і друзі побачили його обличчя: воно змарніло і поблідло, і погляд його був стривожений.

— Голос землі слабкий і незрозумілий, — сказав він. — На багато миль навколо нікого немає. Наші вороги далеко, і їх ледве чути. Зате голосно лунає стукіт копит. Здається, я чув його ще вві сні: коні мчали, прямуючи на захід. Але зараз вони летять на північ, усе далі від нас. Хотів би я знати, що відбувається в цьому краї!

— Тоді ходімо! — сказав Леґолас.

Отак почався третій день гонитви. Упродовж його довгих годин під хмарами та миготливим сонцем вони майже не спинялися, то швидко крокуючи, то біжучи, мовби ніяка втома не могла пригасити вогонь, що палав у їхніх серцях. Вони майже не розмовляли. Неозоре безлюддя перетинали непоміченими, бо ельфійські плащі стали кольору сіро-зелених степів; навіть у прохолодному світлі полудневого сонця лише ельфійське око могло їх помітити, та й то зблизька. Часто подумки вони дякували Володарці Лорієну за її дарунок: шматочок лембасу з'їдали на бігу, і це додавало їм свіжої сили.

Весь день сліди їхніх ворогів вели на північний захід, не перериваючись і нікуди не звертаючи. Наприкінці дня вони підійшли до пологих безлісих схилів, де рівнина плавними хвилями підходила до невисоких круглих пагорбів. Сліди орків, завернувши на північ, стали менш виразними, бо ґрунт тут був твердий, а трава коротка. Удалині ліворуч звивалась Ента, срібна нитка серед зелені. І ніде нікого. Араґорн часто запитував себе, чому не видно ні тварини, ні людини. Оселі рогіримів лежали набагато далі на південь, під схилами Білих Гір, тепер укритих імлою та хмарами; але колись Повелителі коней випасали свої численні табуни в Східному Емнеті, східній частині їхніх володінь, і тут кочувало багато пастухів, мешкаючи в таборах і наметах навіть узимку. Але тепер уся земля спорожніла, і запала тиша, не схожа на мирний спокій.

Коли смерклося, зупинилися знову. Тепер, рівнинами Рогану, вони пройшли двічі по дванадцять ліг, і стіна Емін-Муїлу зникла в пітьмі на сході. Крізь імлу на небі ледь прозирав місяць-молодик, а зорі тонули у хмарах.

— Тепер я шкодую за часом, втраченим на сон і відпочинок, — сказав Леґолас. — Орки летять так, наче сам Саурон підганяє їх батогом. Боюся, вони вже дісталися до узлісся і темних пагорбів, а зараз саме вступають у пітьму лісу.

Ґімлі зціпив зуби.

— Оце гіркий кінець нашої надії та всіх наших трудів! — вигукнув він.

— Надії, може, й кінець, але не трудам, — сказав Араґорн. — Ми ж не будемо повертатися. Хоча я втомився. — Він кинув погляд на весь пройдений шлях аж до ночі, що опускалася на сході. — Щось дивне твориться в цьому краю. Я не вірю тиші. Навіть блідому місяцю не вірю. Зорі потьмяніли; і я втомлений, як ніколи, так не повинен втомлюватися жоден слідопит, коли перед ним чіткий слід. Чиясь воля підганяє наших ворогів, а перед нами ставить невидиму перепону — втому, що оповиває серця, а не тіло.

— Це правда! — згодився Леґолас. — Я це відчув, щойно ми зійшли з Емін-Муїлу. Бо воля не позаду, а попереду нас.

Він показав рукою на темний Захід під рогатим місяцем.

— Саруман! — пробурмотів Араґорн. — Але він не примусить нас повернутися! Зупинитися ще раз нам доведеться, бо — гляньте! — навіть місяць опускається в густі хмари. Та на північ горами і долами пролягає наша дорога, коли повернеться день.

Як і завжди, першим піднявся Леґолас, якщо він узагалі спав тієї ночі.

— Вставайте, вставайте! — вигукнув він. — Світанок багряний. Дивні дива чекають нас на узліссі. Добрі чи лихі — не знаю, та нас кличуть. Вставайте!

Араґорн і Ґімлі скочили на ноги і майже відразу рушили в дорогу. Поволі наближалися пагорби. За годину до полудня мандрівники дійшли до них: зелені схили здіймалися до лисих кряжів, які вели просто на північ. Біля самого підніжжя суху землю вкривав короткий дерн, але широка смуга заплави, миль на десять, тягнулася повз річку, що ховалась у заростях очерету