Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Ну, немає часу відгадувати загадки, — сказав Ґімлі. — Треба поховати Боромира!
— Та згодом усе одно доведеться знайти розгадку, щоби зробити правильний вибір, — відказав Араґорн.
— Можливо, правильного вибору взагалі нема, — зазначив Ґімлі.
Гном зрубав кілька гілок. Гілки перев'язали тятивою від луків, зверху постелили плащі. На цих простих ношах перенесли на берег тіло полеглого товариша разом із трофеями його останньої битви, що мали вирушити разом із ним. До берега було близько, та завдання виявилося нелегким, тому що Боромир був чоловік високий і міцний.
Араґорн залишився біля води, а Ґімлі та Леґолас помчали бігцем до Парт-Ґалену. Відстань туди була з милю, тому минув якийсь час, поки вони повернулись у двох човнах, швидко веслуючи вздовж берега.
— Якісь чудеса! — вигукнув Леґолас. — Ми знайшли тільки два човни. Від третього нема ні сліду.
— Там побували орки? — запитав Араґорн.
— На орків не схоже, — відповів Ґімлі. — Вони забрали б або понищили всі човни, і речі також.
— Коли повернемося, я все уважно огляну, — сказав Араґорн.
Вони поклали Боромира на дно човна, який мав віднести його назавжди. Під голову підклали згорнутий сірий ельфійський плащ. Розчесали і розпустили по плечах довге чорне волосся. Золотий пояс Лорієну виблискував на його стані. Збоку поклали його шолом, а на коліна — розрубаний ріг, руків'я та уламки меча; у ногах поскладали ворожу зброю. Потім припнули похоронний човен до корми іншого човна і спустили його на воду. Вони сумно веслували вздовж берега і, випливши на бистрину, проминули зелений луг Парт-Ґалену. Стрімкі скелі Тол-Брандіру жевріли у промінні пообіднього сонця. Просто попереду над Рауросом висів золотий серпанок водяних бризок. Застигле повітря здригалося від ревіння водоспаду.
Сповнені смутку, відв'язали вони похоронний човен: там лежав Боромир, світлий, спокійний, гойдаючись на поверхні плинних вод. Течія підхопила його, а друзі стримали свій човен, гребучи проти течії веслами. Боромир проплив повз них, і човен його поволі відносило, аж поки він не змалів до темної цятки в золотавому світлі й раптом зовсім зник із очей. Раурос і далі ревів. Ріка забрала Боромира, сина Денетора, й уже ніхто й ніколи не бачив у Мінас-Тіріті, щоби, як колись, стояв він на Білій Вежі на світанні. Та в Ґондорі ще багато років пам'ятали, як ельфійський човен спустився пінистим водоспадом, минув Осґіліат і широким гирлом Андуїну виплив до Великого Моря в зоряну ніч.
Троє товаришів довго ще мовчки дивилися йому вслід. Тоді створив Араґорн:
— Вони виглядатимуть його з Білої Вежі, та він не повернеться ні з гір, ані з моря.
Він хвилину помовчав і почав співати:
Над луками Рогану між високих трав,
Там Вітер Західний здавна вздовж: стін гуляв.
«Які сьогодні вісті ти із Заходу приніс?
Чи Боромира бачив ти при місячнім вогні?»
«Я бачив: плив він сімома потоками в імлі;
Я бачив: він ішов на край безлюдної землі,
Аж поки ген на Півночі у темряву пірнув.
Ріг сина Денетора лиш Північний Вітер чув».
«О Боромире! З мурів я на Захід все глядів,
Але не повернувся ти з пустельних берегів».
За ним підхопив Леґолас:
Південний Вітер із Морів, з піщаних дюн і скель,
Ячання чайок він несе і з ним своє, важке.
«Які ж новини з Півдня ти, зітхальнику, приніс?
Де зараз Боромир? Чомусь печально так мені».
«Мене про нього не питай, — якби ти знав лишень,
Скільки кісток на береги приносить кожен день;
А скільки Андуїн поніс до Моря навпрошки…
У Вітра Півночі спитай про їхній шлях гіркий!»
«О Боромире! Від воріт біжить на Південь путь,
Та між: чаїних голосінь тебе не чуть».
І знову продовжив Араґорн:
Там, де Ворота Королів, Північний Вітер мчить,
І чисто й холодно з-над вежі у ріг сурмить.
«Які новини з Півночі, могутній, ти приніс
Про Боромира, що його нема вже довгі дні?»
«Під Амон-Геном я чув його клич бойовий, де він
Розбив свій щит, зламав свій меч супроти всіх один.
Постава горда, лик ясний — таким його знайшли,
І груди-хвилі Рауросу героя віднесли».
«О Боромире! Вежа ця довіку відтепер
Зоритиме на Раурос — на Північ, де ти вмер».
Проспівавши пісню, вони розвернули човен проти течії і повернулися до Парт-Галену.
— Східний Вітер ви залишили мені, — сказав Ґімлі, — та я нічого не скажу про нього.
— І не треба, — відказав Араґорн. — У Мінас-Тіріті стійко зносять Східний Вітер, але про вісті не розпитують. Отак: Боромир ступив на свій шлях, а нам свій іще обирати.
Зістрибнувши на берег, Араґорн швидко, але ретельно оглянув зелену галявину.
— Тут не було орків, — сказав він. — Але це єдине, що можна стверджувати. Тут багато наших власних слідів. Незрозуміло, чи повертався хтось із гобітів, відколи почали шукати Фродо. — Він пішов до берега, де в Ріку впадав струмок. — Ось тут видно чіткі сліди. Хтось із гобітів заходив у воду, а потім вийшов, але неможливо визначити, коли.
— Ну, і як це пояснити? — спитав Ґімлі.
Араґорн не відповів, а пішов до табору і заходився оглядати речі.
— Двох торбин немає, — сказав він, — і одна з них точно Семова: вона була велика і важка. Отже, відповідь така: Фродо відплив у човні, і Сем разом із ним. Фродо, напевно, повернувся, коли нас тут не було. Сема я зустрів під горою і наказав іти слідом, але він, видно, не послухався. Здогадався, що саме надумав Фродо, й устиг пристати до нього. Сема позбутися не просто!
— Чому ж він пішов, не сказавши ні слова? — здивувався Ґімлі. — Це дивний учинок!
— І сміливий також, — зазначив Араґорн. — Гадаю, Сем мав рацію. Фродо не хотів вести за собою друзів до Мордору на загибель. Але знав, що сам іти мусить. Видно, коли він був на самоті, трапилося щось таке, що допомогло йому здолати страх і сумніви.
— Може, на нього напали орки, й він утік? — сказав Леґолас.
— Утік — саме так, — відповів Араґорн, — але,
