Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Ґондоре! Мій Ґондоре поміж: Моря й Гір!

Там Вітер Західний гуля, і з давніх пір

Там світло сипле Срібне Древо Королів.

О горді мури! Білі вежі! Трон моїх жалів!

О Ґондоре! Чи ж побачу Срібне Древо я,

Чи Вітер Західний між: Гір і Моря ще гуля?

— А тепер ходімо! — сказав він, відводячи погляд від півдня і повертаючись лицем на північний захід, до шляху, яким мусив пройти.

Кряж, на якому стояли товариші, круто спадав донизу. За якихось двадцять сажнів нижче широкий і нерівний уступ раптом обривався стрімкою скелею, Західною Стіною Рогану. Тут закінчувалися гори Емін-Муїл, а внизу, скільки сягало око, простягалися зелені рівнини рогіримів.

— Погляньте! — вигукнув Леґолас, вказуючи у бліде небо. — Знов орел! Він дуже високо. Здається, летить геть, повертається на північ. Летить дуже швидко. Погляньте!

— Ні, навіть мої очі його не розгледять, дорогий Леґоласе, — сказав Араґорн. — Мабуть, він справді дуже високо. Якщо це той самий птах, то хотів би я знати, хто і куди його послав. Але дивися! Тут поблизу щось важливіше: на рівнині хтось рухається!

— Справді, — підтвердив Леґолас. — Великий інший загін; але більше нічого не скажу, не можу розгледіти, хто такі. До них далеко, ліг дванадцять, мабуть; але на пласкій рівнині важко вгадати відстань.

— Гадаю, нам уже не треба шукати ніяких слідів, — сказав Ґімлі. — Просто найкоротшим шляхом спустимось у долину.

— Сумніваюся, що знайдеться стежка, коротша за ту, яку обрали орки, — зазначив Араґорн.

Тепер мисливці переслідували ворогів при світлі білого дня. Здавалося, що орки шалено поспішали. Тут і там валялися загублені чи покинуті речі: торби з-під харчів, шкоринки сірого хліба, розірваний чорний плащ, розбитий об каміння підкований залізом черевик. Сліди вели їх краєм уступу на північ, і нарешті мисливці підійшли до глибокої розколини, висіченої у скелі шумним гірським потоком. Цим вузьким ложем у долину спускалася, мов круті сходи, кам'яниста стежка.

Унизу перед ними зовсім неочікувано розпростерлися трави Рогану. Мов зелені морські хвилі, підбігали вони аж до самого підніжжя Емін-Муїлу. Річка губилась у буйних заростях хопти й лопухів, і чути було, як із тихим плюскотом пологими схилами вона струменіла до драговин далекої долини Енти. Здавалося, що зима лишилася за горами. Повітря тут було м'яке і тепле, і трохи духмяне, мовби весняні соки вже прокинулись у зіллі та листі. Леґолас глибоко вдихнув, як спраглий подорожній, котрий впивається водою після мандрів пустелею.

— Ах, як пахне зелень, — промовив він. — Це краще за будь-який сон. Біжімо вперед!

— Легконогі тут можуть бігти швидко, — сказав Араґорн. — Швидше, мабуть, за підкутих залізом орків. Тепер ми зможемо їх наздогнати!

Вони побігли вервечкою, мов гончаки по свіжому сліду, й очі їхні палали гарячим вогнем. Майже просто на захід орки протоптали широку просіку; там, де вони пробігли, духмяна трава Рогану лежала чорна і потовчена. Раптом Араґорн скрикнув і звернув із головної стежки.

— Стійте! — крикнув він. — Не йдіть за мною!

Він швидко кинувся праворуч, бо помітив, що від інших слідів відходили відбитки маленьких босих ніг. Але далеко вони не забігли: по них пройшлись орківські черевики, які також звернули від головного сліду, — втікача наздогнали і доправили назад. Там, де зникали маленькі сліди, Араґорн нахилився й підняв щось із трави, а тоді побіг до друзів.

— Так, — мовив він, — цілком ясно: сліди гобіта. Мабуть, Піпіна. Він менший за Мері. І погляньте на це!

Він показав річ, що виблискувала на сонці. Вона була схожа на молодий буковий листок, красивий і дивний на цій лисій рівнині.

— Застібка від ельфійського плаща! — разом вигукнули Леґолас і Ґімлі.

— Листя з дерев Лорієну не падає просто так, — сказав Араґорн. — І цей упав не випадково: його кинули як знак для того, хто піде слідом. Гадаю, що саме для цього Піпін і відбігав од стежки.

— Отже, він принаймні був живий, — сказав Ґімлі. — Скористався здоровим глуздом, і ногами також. Це втішає. Недаремно ми пішли слідом.

— Будемо сподіватися, що він не заплатив надто дорого за свою сміливість, — зітхнув Леґолас. — Ходімо! Вперед! Як подумаю, що цих веселих гобітів ведуть, мов худобу, серце терпне.

Сонце видерлося до полудня і повільно покотилося до заходу. Перисті хмарки піднімалися з далекого моря на півдні й розносилися легким вітерцем. Сонце сіло за обрій. За плечима мисливців виросли довгі тіні й потяглися до сходу, а ті все бігли вперед. Минула доба, відколи загинув Боромир, а орки все ще були далеко попереду. На пласкій рівнині їх не було видно.

Споночіло, коли Араґорн зупинився. Лише двічі за час денного переходу вони зупинялися на короткий перепочинок, і тепер між ними та східною стіною, де вони стояли на світанку, лежали дванадцять ліг.

— Зараз перед нами важкий вибір, — сказав він. — Чи перепочинемо вночі, чи підемо далі, поки вистачатиме волі та сили?

— Якщо наші вороги не зупиняться на нічліг, а ми будемо відпочивати, то нам їх не наздогнати, — сказав Леґолас.

— Ну, але ж і орки зупиняються на маршах, — заперечив Ґімлі.

— Не часто мандрують орки при денному світлі, однак ці нині наважилися, — сказав Леґолас. — Звісно, вони не будуть зупинятись уночі.

— Але ж уночі ми не зможемо знайти слідів, — сказав Ґімлі.

— Вони ведуть просто на північ, не відхиляючись праворуч чи ліворуч, наскільки я бачу, — наполягав Леґолас.

— Можливо, я зумів би провести вас наосліп у темряві, — сказав Араґорн, — але якщо ми зіб'ємося зі сліду або орки кудись повернуть, то, щоби на світанні знову вийти на стежку, ми витратимо набагато більше часу.

— І ще, — додав Ґімлі. — Тільки завидна можна розгледіти якийсь бічний слід. Якщо полонений утече або його кудись віднесуть, скажімо, на схід, до Великої Ріки, до Мордору, ми про це не дізнаємося.

— Це правда, — погодився Араґорн. — Але якщо я правильно прочитав знаки, у загоні переважають орки Білої Руки, й усі прямують до Ізенґарда. Поки що все вказує на це.

— Однак було би необачно покладатися на ці знаки, — зазначив Ґімлі. — Що скажеш про втечу? У темряві ми би пропустили сліди, які привели до застібки.

— Після цього випадку орки подвоїли пильність, а полонені, напевно, виснажені, — сказав Леґолас. — Іншої втечі не буде, хіба що її влаштуємо ми. Як ми це зробимо, гадати рано, спершу їх треба наздогнати.

— Але навіть я, гном, котрий чимало мандрував, і не найслабший серед своїх родичів, не можу бігти до Ізенґарда, не