Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
По двоє в ряд вони неслися чвалом і, хоча раз у раз підводилися на стременах і озиралися навкруги, так і не розгледіли трьох чужинців, котрі спостерігали за ними. Загін уже майже промчав, коли раптом Араґорн підвівся на весь зріст і крикнув:
— Що чувати на Півночі, вершники Рогану?
Напрочуд спритно вони стримали коней, розвернулись і помчали по колу. Вмить троє товаришів опинилися в оточенні вершників, котрі зусібіч швидко наближалися до середини, звужуючи коло. Араґорн стояв незворушно, а Ґімлі з Леґоласом сиділи і гадали, чим же все скінчиться.
Раптово, без жодного слова чи вигуку, вершники зупинилися. Коло наїжачилося списами; декотрі вершники тримали луки й уже поклали стріли на тятиву. Тоді один із них, високий чоловік, вищий за всіх, виїхав уперед; на гребені його шолома тріпотів білий кінський хвіст. Він наблизився так, що вістря його списа мало не торкнулося грудей Араґорна. Араґорн не ворухнувся.
— Хто ви такі, й чого вам треба в наших землях? — запитав вершник загальною мовою Заходу, і його вимова й інтонація нагадали друзям ґондорця Боромира.
— Мене звати Бурлака, — відповів Араґорн. — Я йду з Півночі. Полюю на орків.
Вершник зіскочив із коня, віддав списа іншому вершникові, котрий спішився, і, вийнявши меч, став супроти Араґорна, розглядаючи його пильно і не без подиву.
— Спочатку я прийняв вас самих за орків, — сказав він, — але тепер бачу, що помилився. Ви справді мало знаєте орків, якщо так полюєте на них. Проходила тут зграя — численна і до зубів озброєна. Якби ви їх наздогнали, то стали би здобиччю, а вони — мисливцями. Але в тобі є щось дивне, Бурлако. — Він знову подивився слідопитові просто в очі. — Такими іменами люди себе не називають. І одяг у вас дивний. Ви вискочили з трави? Як сталося, що ми вас не помітили? Може, ви ельфи?
— Ні, — відповів Араґорн. — Ельф серед нас лише один — Леґолас із далекого Морок-лісу. Та ми пройшли через Лотлорієн, і з нами дари та благословення його Володарки.
Вершник здивувався ще більше, та погляд його посуворішав.
— Отже, в Золотому Лісі справді мешкає Володарка! — вигукнув він. — У старих казках розповідається, що мало кому щастить вирватися з її тенет. Дивні часи! Та якщо вона до вас ласкава, то ви, мабуть, також чаклуни. — Раптом він холодно зиркнув на Леґоласа та Ґімлі. — А ви чому не озиваєтеся, мовчуни?
Ґімлі підхопився й міцно вперся ногами в землю, тримаючись за топорище, і його чорні очі спалахнули гнівом.
— Спочатку скажи своє ім'я, повелителю коней, тоді я назву своє і додам іще дещо!
— За нашими звичаями, — мовив вершник, міряючи гнома поглядом зверху вниз, — чужинець має назватися першим. Але тобі скажу: я Еомер, син Еомунда, третій маршал Марки Вершників.
— Тоді, Еомере, сине Еомунда, третій маршале Марки Вершників, послухай гнома Ґімлі, сина Ґлоїна, і не розкидуйся нерозумними словами. Ти ганиш ту, чиєї краси тобі не осягнути, і лише куцість твого розуму може виправдати тебе.
Очі Еомера спалахнули, роганці грізно забурчали і ще тісніше зімкнули коло, наставивши списи.
— Я відрубав би тобі бороду разом із головою, пане гноме, якби ти був трохи вищий, — сказав Еомер.
— Він тут не один, — сказав Леґолас, невловно швидким рухом вихопивши стрілу і натягнувши лука. — Ти загинеш раніше, ніж опустиш меча.
Еомер вийняв меча; й усе закінчилося би погано, та Араґорн скочив поміж них і підняв руку.
— Зачекай, Еомере! — крикнув він. — Коли довідаєшся про нас більше, то зрозумієш, чому ти розгнівав моїх товаришів. Ми не бажаємо зла ні Рогану, ні його народові, ні коням. Вислухай нас, перш ніж братися за меча.
— Добре, говори, — сказав Еомер, опускаючи меча. — Та чужинцям у Марці Вершників не слід поводитися так зарозуміло в наші непевні часи. Насамперед назви своє справжнє ім'я.
— Спочатку я мушу знати, кому ти служиш, — відрізав Араґорн. — Ти друг чи ворог Сауронові, Темному Володарю Мордору?
— Я служу тільки Володареві Роганської Марки, королю Теоденові, сину Тенгела, — відповів Еомер. — Владареві далекого Чорного Краю ми не служимо, але і не воюємо з ним відкрито; і якщо ви тікаєте від нього, то вам краще залишити нашу країну. Зараз на всіх наших кордонах зростає неспокій, і над нами нависла загроза; та єдине наше бажання — бути вільними і жити так, як ми жили раніше, не підкоряючись чужим господарям, добрим чи лихим. За кращих часів ми радо приймали гостей, а нині безжалісні до непроханих гостей. Тепер говори! Хто ви? Кому ви служите? За чиїм наказом переслідуєте орків у нашому краї?
— Я нікому не служу, — відповів Араґорн, — але слуг Саурона переслідую скрізь, куди би вони не пішли. Мало хто зі смертних знає про орків більше, ніж я; і полюю на них отак, бо іншого виходу не маю. Ці орки схопили двох наших друзів. У таких випадках людина, не маючи коня, йде пішки і не питає, чи має вона на це право, а голови ворогів перелічує тільки вістрям меча. А меч я маю!
Він різко відкинув плащ за плечі. Блиснули ельфійські піхви, меч Андуріл сяйнув, як сонячне проміння.
— Еленділ! — вигукнув він. — Я Араґорн, син Араторна, і звуть мене також Елессаром, Ельфійським Самоцвітом, дунаданом, спадкоємцем Ісілдура, сина Еленділа, володаря Ґондору. Ти бачиш меч, колись зламаний, а нині викуваний заново! Допоможеш мені чи заступиш дорогу? Вирішуй негайно!
Ґімлі та Леґолас вражено задивилися на свого друга, бо ще не бачили його таким. Він мовби виріс, тоді як Еомер ніби зменшився; а на обличчі Араґорна вони раптом, на коротку мить, помітили силу та велич кам'яних королів. Леґоласові навіть здалося, що над головою Араґорна мерехтить біле полум'я, мов обруч осяйної корони.
Еомер відступив, і в його погляді засвітилася глибока шана.
— І справді дивні часи, — пробурмотів він до себе. — Сни та легенди зростають просто з трави.
І звернувся до Араґорна:
— Скажи, володарю, що привело тебе сюди? І що означають темні слова пророцтва? Давно вже Боромир, син Денетора, вирушив шукати відповідь, але кінь, якого йому подарували, повернувся без вершника. Які знамення долі несеш ти з Півночі?
— Знамення важкого вибору, — сказав Араґорн. — Передай Теоденові, сину Тенґела: на нього чекає відкрита війна — на боці Саурона або проти нього. Ніхто не зможе нині жити так, як раніше, і мало хто
