Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Араґорнові привели великого темно-сірого коня, й він скочив у сідло.

— Його звуть Гасуфель, — сказав Еомер. — Нехай вірно тобі служить, і хай тобі з ним щастить більше, ніж Ґарулфові, його попередньому господареві!

Леґоласові привели Арода, легконогого, та норовливого коня. Але Леґолас попросив зняти сідло та вуздечку.

— Мені вони не потрібні, — сказав він і легко скочив на коня, а той, як не дивно, став слухняно коритись ельфові, переступаючи туди-назад за одним лише словом: отак ладили ельфи з усіма добрими тваринами. Ґімлі підсадили другові за спину, й він міцно вчепився за Леґоласа: гномові було так само незатишно, як колись Семові Правоногу в човні.

— Прощавайте, і хай вам щастить знайти те, що ви шукаєте! — побажав Еомер. — Повертайтеся якомога швидше, і нехай мечі наші засяють разом!

— Я повернуся, — пообіцяв Араґорн.

— І я повернуся, — заявив Ґімлі. — Ми не закінчили розмову про Володарку Ґаладріель. Я ще навчу тебе говорити ввічливо.

— Побачимо, — посміхнувся Еомер. — Після стількох дивовижних речей я вже не здивуюся, якщо під люблячими ударами гномівської сокири вчитимуся прославляти прекрасну пані. Щасливої дороги!

На цьому вони розсталися. Швидко бігли коні Рогану. Коли Ґімлі через кілька хвилин озирнувся, загін Еомера вже було ледве видно вдалині. Араґорн не озирався: він стежив за слідом, пригнувшись до шиї Гасуфеля. Невдовзі вони опинилися на березі Енти і там помітили ще один шлях, про який згадував Еомер, — він тягнувся зі сходу.

Араґорн зіскочив із коня і обстежив ґрунт, тоді скочив назад у сідло, трохи від'їхав на схід, тримаючись збоку від сліду і намагаючись на нього не ступати. Тоді знову зіскочив і знов обстежив землю довкола.

— Тут мало що можна побачити, — сказав він, повернувшись до друзів. — Головний слід увесь затоптали вершники, коли поверталися назад. Але східний слід свіжий і незатоптаний. Не видно, щоби хтось повертав назад, до Андуїну. Тепер будемо їхати повільніше, щоби не пропустити якихось слідів праворуч або ліворуч. Ось тут орки вже помітили переслідувачів і могли спробувати десь заховати полонених, перед тим як їх мали наздогнати.

Погода почала псуватися. Низькі сиві хмари насунулися на Роганське Плато. Імла заступила сонце. Лісисті пагорби Фанґорну маячили вдалині, поволі темніючи зі заходом сонця. Слід ніде не розгалужувався, але то тут, то там зустрічалися поодинокі трупи орків, з тонкими сизоперими стрілами у спинах чи горлянках.

Нарешті під вечір вони виїхали до узлісся і на галявині серед перших дерев натрапили на велике згарище: попіл був іще гарячий і курився. Поруч великою купою лежали шоломи і лати, розколоті щити, зламані мечі, луки і дротики й інше військове спорядження. Посеред купи на кілку стирчала голова величезного ґобліна; на пом'ятому шоломі було видно білу мітку. Трохи далі, де річка витікала з лісу, височів свіжий курган: сиру землю вкривав зелений дерн, і довкола стриміли п'ятнадцять увіткнутих списів.

Араґорн із товаришами обстежували поле битви, а сонце вже сіло і настав вечір, похмурий і туманний. Надійшла ніч, але жодних слідів Мері та Піпіна не знайшлося.

— Ось і все, — понуро мовив Ґімлі. — Від самого Тол-Брандіру перед нами було безліч загадок, але цю відгадати найважче. Мабуть, обгорілі кістки гобітів тепер змішані з орківськими. Якою ж гіркою буде ця звістка для Фродо, якщо він доживе, щоби її почути; і гіркою для старого гобіта в Рівендолі. Недарма Елронд не хотів їх відпускати.

— Але Ґандалф мав іншу думку, — мовив Леґолас.

— Але Ґандалф також вирішив іти і загинув перший, — відповів Ґімлі. — Тут уміння пророкувати підвело його.

— Даючи пораду, він не керувався міркуваннями безпеки ні для себе, ні для інших, — сказав Араґорн. — Є такі справи, які все-таки варто починати, хоч і невідомо, як вони закінчаться. Я ще не піду звідси. Все одно доведеться чекати тут світанку.

Трохи відійшовши від місця побоїща, вони розташувалися на ніч під розлогим деревом, подібним на каштан. Минулорічне листя, широке та буре, мов старечі долоні з довгими покрученими пальцями, жалісливо шаруділо на нічному вітрі.

Ґімлі тремтів од холоду. Кожен мав зі собою лише по одній ковдрі.

— Розпалімо багаття, — запропонував він. — Я вже не дбаю про безпеку. Хай собі орки злітаються, мов товсті нетлі на свічку!

— Якщо бідолашні гобіти блукають лісом, вогонь може вказати їм дорогу, — підтримав гнома Леґолас.

— І може притягнути ще щось, окрім орків чи гобітів, — сказав Араґорн. — Звідси недалеко до володінь зрадника Сарумана. І потім, ми на самому узліссі Фанґорну, а кажуть, що дерева цього лісу чіпати небезпечно.

— Але рогірими вчора розкладали тут велике багаття, — наполягав Ґімлі, — і, як видно, рубали дерева на дрова. А коли закінчили свою роботу, спокійно тут переночували.

— Їх було багато, — відповів Араґорн, — і вони не накликають гнів Фанґорну, бо рідко тут бувають і до лісу не заходять. А нам іще доведеться, мабуть, піти вглиб лісу. Будьте обережні! Не рубайте живих дерев!

— Та в цьому нема потреби, — мовив Ґімлі. — Вершники лишили досить трісок і гілля, та ще скільки хмизу.

Гном заходився збирати сухе ломаччя, складати і розпалювати вогнище; Араґорн сидів спиною до великого дерева, поринувши в роздуми; Леґолас стояв на галявині і вдивлявся у глибоку лісову темряву, схилившись уперед, мовби прислухаючись до далекого поклику.

Коли запалахкотіло маленьке вогнище, троє товаришів сіли довкола, затуливши світло плащами. Леґолас підвів голову і придивився до гілля, що нависало над ними.

— Погляньте! — мовив він. — Дерево радіє вогню! Можливо, це була тільки оманлива гра тіней, але всім трьом здалося, наче гілки тягнуться ближче до вогню, і дерево пригинає стовбур; брунатні листки розпростались і стали тертись один до одного, немов змерзлі зашкарублі долоні, що відчули тепло.

Товариші сиділи мовчки, бо раптом усвідомили присутність у себе за спиною великого, темного і невідомого лісу, що обмірковував якісь свої потаємні плани. Нарешті Леґолас знову заговорив.

— Келеборн застерігав нас не заходити вглиб Фанґорну. Чи не знаєш чому, Араґорне? Що було відомо Боромирові?

— Люди різне розповідають, — сказав Араґорн, — але якби не застереження Келеборна, то я вважав би все казками, які вигадують люди, відколи втрачено справжню мудрість. Я саме збирався запитати в тебе, як усе насправді. Та якщо вже лісовий ельф не знає цього, то що казати людині?

— Ти більше за мене блукав світами, — мовив Леґолас. — У нас про Фанґорн не згадують, лише співають про онодримів, котрі колись давно тут мешкали, — люди звуть їх