Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Що можете вже не гнатися, — відповів Еомер. — Орки знищені.
— А наші друзі?
— Ми знайшли тільки орків.
— Дуже дивно, — сказав Араґорн. — А серед убитих не шукали? Вони маленькі, для вас — як діти, босі й у сірих плащах.
— Не було там ані гномів, ані дітей, — відповів Еомер. — Ми перелічили вбитих, забрали зброю та здобич, а потім склали трупи й підпалили, як велить звичай. Багаття і далі куриться.
— Вони не гноми і не діти, — втрутився Ґімлі. — Наші друзі — гобіти.
— Гобіти? — перепитав Еомер. — А це хто такі? Дивне ім'я.
— Дивне ім'я дивного народу, — підтвердив Ґімлі. — Та ці двоє нам особливо дорогі. Ви в Рогані, як видно, чули про пророцтво, яке збентежило Мінас-Тіріт. Там говориться про дрібнолюдиків. Оці гобіти і є дрібнолюдики.
— Дрібнолюдики! — розсміявся вершник, котрий стояв поруч Еомера. — Дрібнолюдики! Та це ж просто маленький народ із давніх пісень і дитячих казок, принесених із Півночі! Де ми зараз — у легенді чи на зеленій землі серед білого дня?
— Можна бути і там, і тут, — сказав Араґорн. — Бо не ми, а ті, котрі прийдуть за нами, складуть легенди про наші часи. Кажеш, на зеленій землі? Якраз із неї і виростають усі легенди, хоча ти топчеш її при світлі дня!
— Час не жде, — сказав вершник, мовби не почувши слів Араґорна. — Нам треба поспішати, Еомере. А цих диваків із їхніми химерами залишимо тут? Чи зв'яжемо й відведемо до короля?
— Зачекай, Еотайне! — мовив Еомер своєю рідною мовою. — Маю з ними поговорити. Накажи дружині збиратися на стежці, і приготуйтеся вирушати до Енти.
Невдоволено бурмочучи, Еотайн відійшов і передав наказ. Вершники від'їхали, й Еомер залишився наодинці з трьома товаришами.
— Дивні твої слова, Араґорне, — мовив він. — Хоча ти і кажеш правду, це зрозуміло: люди Рогану ніколи не брешуть, і тому обдурити їх нелегко. Але ти не все сказав. Може, ти більше розкажеш про свої справжні наміри, щоби я вирішив, що робити?
— Я пішов із Імладрісу, як названо це місце у пророцтві, багато тижнів тому, — відповів Араґорн. — Зі мною був Боромир із Мінас-Тіріта. Я збирався йти з сином Денетора до його рідного міста і допомогти його народові у війні проти Саурона. інші мої супутники мали свою мету, про яку я зараз не маю права говорити. Проводирем нашим був Ґандалф Сірий.
— Ґандалф! — вигукнув Еомер. — Ґандалфа Сірого знають у Марці; та я мушу тебе застерегти, що ім'я його вже не є ключем до ласки короля. Ґандалф гостював у нас не раз, то приходив, коли бажав, кілька разів на рік, то не було його кілька років. І завжди він був провісником дивних подій, дехто навіть каже, що він приносить нещастя.
І справді, після його останнього візиту влітку все у нас пішло шкереберть. Почалися чвари з Саруманом. Доти ми вважали Сарумана своїм другом, а Ґандалф прийшов попередити, що в Ізенґарді готуються до війни. Він сказав, що сам був у полоні в Ортханку і що ледве звідти втік, і просив допомоги. Але Теоден не бажав нічого чути, і той пішов геть. Не смійте вимовляти ім'я Ґандалфа у присутності Теодена! Він розгніваний. Бо Ґандалф узяв Тінебора, найкращого з усіх скакунів короля, ватажка меарів, їздити на яких личить лише володареві Рогану. Адже предком цієї породи був великий кінь Еорла, який умів розмовляти людською мовою. Тиждень тому Тінебор повернувся, та король іще більше розгнівався, бо кінь здичавів і нікого до себе не підпускає.
— Значить, Тінебор знайшов дорогу з далекої Півночі, — сказав Араґорн. — Бо саме там Ґандалф розстався з конем. Але, на жаль, ніколи вже Ґандалфові не сісти в сідло. Темрява Копалень Морії поглинула його назавжди.
— Сумна вість, — спохмурнів Еомер. — Сумна для мене та для багатьох, але не для всіх — ти це побачиш, коли навідаєшся до короля.
— Боюся, ніхто з вас у цьому краї не зрозуміє, наскільки страшна ця звістка, хоча досить скоро ви можете відчути її наслідки, — сказав Араґорн. — Але коли гинуть великі, на їхнє місце мусять прийти малі. Мені довелося вести наш загін довгим шляхом із Морії. Ішли ми через Лорієн — про нього тобі варто було б довідатися більше, перш ніж судити, — а звідти Великою Рікою спустилися до водоспаду Раурос. Там загинув Боромир — від рук тих самих орків, котрих ви нині розгромили.
— Усі твої вісті скорботні! — гірко вигукнув Еомер. — Смерть його — велика втрата для Мінас-Тіріта і для нас. Достойний був лицар! Гідний найвищої похвали. Він не часто відвідував Марку, бо постійно воював на східних кордонах, але я знав його. Він більше скидався на палких синів Еорла, ніж на поважних мужів Ґондору, і, без сумніву, став би великим правителем свого народу, коли би настав його час. Але звістка про це горе не долинула до нас із Ґондору. Коли він загинув?
— Сьогодні минуть чотири дні, — відповів Араґорн. — І вечора того ж дня ми вийшли з тіні Тол-Брандіру.
— Пішки? — здивувався Еомер.
— Так, як бачиш.
Очі Еомера широко розкрилися від захоплення.
— Бурлака — надто скромне прізвисько для сина Араторна, — сказав він. — Я назвав би тебе Літуном. Про цей подвиг трьох товаришів слід складати пісні. Четвертий день іще не закінчився, а ви вже відміряли сорок п'ять ліг! Рід Еленділа справді витривалий!
А тепер скажи, чого ти очікуєш від мене. Я мушу негайно повертатися до Теодена. При воїнах я обачно добирав слова. Це правда, що ми не воюємо з Чорним Краєм відкрито, король наш прислухається до легкодухих радників, але війна вже близько. Ми не розірвемо нашого стародавнього союзу з ґондорцями, і якщо вони підуть у бій, ми їх підтримаємо: так говорю я і ті, хто мене підтримує. Східною Маркою керую я, третій маршал, і я перекинув усі наші табуни з пастухами за Енту, а тут залишив тільки сторожу та розвідників.
— Отже, данину Сауронові ви не платите? — запитав Ґімлі.
— Не платимо й ніколи не платили, — відповів Еомер, зблиснувши очима, — хоча я чув про такі наклепи. Кілька років тому Володар Чорного Краю хотів купити наших коней за високу ціну, та ми йому відмовили, бо він використовує їх для зла.
