Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Ну, тепер бодай дещо з'ясувалося, — мовив Леґолас, — Фродо на цьому березі вже немає, адже тільки він міг забрати човен. А Сем пішов за ним — тільки він міг забрати свою торбу.

— Отож нам вибирати, — додав Ґімлі, — чи пливти навздогін Фродо, чи пішки наздоганяти орків. В обох випадках надія на успіх невелика. Ми згаяли стільки дорогоцінного часу!

— Дайте мені подумати! — сказав Араґорн. — І нехай я нарешті знайду правильне рішення, щоби змінити лиху долю цього невдалого дня!

Він помовчав якусь хвилю, а потім сказав:

— Підемо за орками. Я збирався супроводити Фродо до Мордору, йти з ним до самого кінця; та якщо я зараз шукатиму його в пущі, то приречу полонених гобітів на муки і смерть. Моє серце нарешті чітко промовляє: доля Персненосця вже не в моїх руках. Загін зробив свою справу. Однак поки маємо сили, ми не покинемо наших товаришів у біді. Рушаймо! Залишіть усе зайве! Будемо йти і вдень, і вночі!

Вони витягли на берег останній човен і заховали його в хащах. Під ним поскладали речі, занадто важкі й ті, без яких можна було обійтись. І залишили Парт-Ґален. Уже сутеніло, коли вони вийшли на галявину, де загинув Боромир. Звідси вони пішли слідами орків, що було аж ніяк не складно.

— Ніхто так не нівечить землю, як ця погань, — сказав Леґолас. — Здається, для них найбільша радість — без потреби ламати і толочити все, що росте.

— Проте бігають вони дуже швидко, — сказав Араґорн, — і не втомлюються. Крім того, далі нам доведеться шукати слід на кам'янистій місцевості.

— Ну, то вперед! — сказав Ґімлі. — Гноми теж можуть швидко бігати і не менш витривалі, ніж орки. Та гонитва буде довгою, бо ми вже згаяли чимало часу.

— Так, нам усім знадобиться витривалість гномів, — сказав Араґорн. — Тож ходімо! З надією чи без надії підемо по сліду. І лихо ворогам, якщо ми їх наздоженемо! І нехай три народи — ельфи, гноми та люди — вважають наше переслідування подвигом. Уперед, Троє Мисливців!

І він стрибнув уперед, мов олень, і помчав лісом. Усе далі й далі він вів своїх друзів, невтомний і швидкий, тепер, коли нарешті переміг розгубленість. Позаду залишилися прибережні ліси. Друзі вибралися на довгі схили, темні, гострі супроти неба, вже розжеврілого заходом сонця. Смеркало. Вони розчинились у сутінках, сірі тіні поміж кам'янистих осипищ.

II. Вершники Рогану

Сутінки густішали. Туман затопив ліс і прибережні зарості Андуїну, та небо було чисте. Висипали зорі. На заході виплив щербатий місяць, і скелі відкинули чорні тіні. Мисливці підійшли до підніжжя кам'янистих гір і сповільнили ходу, бо слід проглядався все важче. Тут гори Емін-Муїл тяглися з півночі на південь двома нерівними хребтами. Західні схили були стрімкі та неприступні, а східні спускалися полого, поорані ярами та вузькими ущелинами. Усю ніч троє товаришів серед голого каміння дерлися на перший, найвищий, хребет, а потім спускались у темряву глибокої долини з протилежного боку.

Тут у тихий холодний досвітній час вони трохи відпочили. Місяць уже давно зайшов, угорі виблискували зірки; світло нового дня ще не пробивалося з-за чорних гір позаду них. На якусь мить Араґорн розгубився: сліди орків привели в долину, але там зникли.

— Як ти гадаєш, куди вони повернули? — запитав Леґолас. — На північ, прямою дорогою до Ізенґарда, через Фанґорн, якщо така їхня мета? Чи на південь до Енти?

— До ріки вони не підуть, куди би вони не прямували, — сказав Араґорн. — І якщо влада Сарумана в Рогані ще не занадто зросла, вони підуть найкоротшим шляхом через землі рогіримів. Пошукаймо на півночі!

Долина збігала, мов кам'яне корито між хребтами, і на дні його між валунами звивався невеликий струмок. Праворуч нависала стрімка скеля, ліворуч здіймалися сірі схили, похмурі й темні пізньої ночі. Друзі пройшли близько милі на північ. Араґорн, низько пригинаючись до землі, вишукував сліди в западинах, які вели до західного схилу. Леґолас ішов трохи попереду. Раптом ельф скрикнув, і товариші підбігли до нього.

— Ми вже наздогнали декого з тих, за ким полюємо! — сказав він. — Погляньте!

Він вказав рукою. Те, що вони спочатку сприйняли за валуни біля підніжжя схилу, насправді було купою трупів. Там було п'ятеро мертвих орків, жорстоко порубаних шаблями, у двох — відрубані голови. Земля довкола просякла темною кров'ю.

— Ще одна загадка! — вигукнув Ґімлі. — Потрібне світло дня, але ж ми не можемо чекати.

— Як її не розгадуй — вона дає надію, — сказав Леґолас. — Вороги орків швидше за все є нашими друзями. Чи живе хтось у цих горах?

— Ніхто, — відповів Араґорн. — Інколи наїжджають рогірими, а до Мінас-Тіріта звідси далеко. Можливо, тут пройшов якийсь загін мисливців, чиєї мети ми не знаємо. Та все-таки я думаю, це не так.

— А як? — запитав Ґімлі.

— Гадаю, ворог привів зі собою свого ворога, — відповів Араґорн. — Це північні орки здалеку. Серед убитих немає жодного великого орка з дивною емблемою. Напевно, пересварилися: серед цієї мерзоти це звична справа. Може, сперечалися, куди йти.

— Або що робити з полоненими, — підхопив Ґімлі, — які, будемо також сподіватися, не зустріли тут свою смерть.

Араґорн обшукав усе довкола, та ніяких інших слідів бійні не знайшов. Рушили далі. Небо на сході почало бліднути; гасли зірки, поволі розросталося сіре світло. Невдовзі вони вийшли до ущелини, в якій невеликий звивистий струмок прорізав глибоке кам'яне русло. Біля води росли якісь кущі й подекуди виднілися зелені латки трави.

— Нарешті! — вигукнув Араґорн. — Ось сліди, які ми шукаємо! Вгору цим жолобом пішли орки після своєї сварки.

Тепер мандрівники звернули на новий шлях. Легко перестрибували вони з каменя на камінь, мовби забули про втому після нічного перепочинку. Нарешті вийшли на хребет сірого пагорба, і раптовий порив вітру скуйовдив їхнє волосся та розвіяв плащі: прохолодний вітер світанку.

Озирнувшись, вони побачили за Рікою далекі гори, залиті світлом. День стрибнув у небо. Багряний окраєць сонця піднімався над хвилями темної землі. Попереду, на заході, світ лежав сонний, безформний і сірий; але навіть поки вони дивилися, нічні тіні танули, поверталися до життя барви пробудженої землі: зелень заливала широкі луки Рогану; білі смуги туману мерехтіли в долинах ріки; а ген ліворуч, ліг за тридцять, блакитні та багряні здіймалися Білі Гори, і їхні іскристі засніжені вершини горіли світанковим рум'янцем.

— Ґондоре! Ґондоре! — вигукнув Араґорн. — Чи побачу я