Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Поки він отак роздивлявся, його тонке вухо вловило якісь звуки внизу в лісі на західному березі Ріки. Араґорн насторожився. Він почув крики, і серед них із жахом розпізнав хрипкі голоси орків. Тоді раптом гучно засурмив великий ріг, і його глибокий звук луною розкотився по горах і ущелинах, заглушивши навіть ревіння водоспаду.
— Ріг Боромира! Він у біді! — вигукнув Араґорн і великими стрибками кинувся вниз сходами і далі стежкою. — Горе мені! Що за нещасливий день сьогодні, що би я не робив — усе виходить не так. А де ж Сем?
Крики ставали гучнішими, а ріг, навпаки, слабшав і звучав розпачливо. Дико і пронизливо заверещали орки, і раптом звук рогу урвався. Араґорн мчав останнім схилом, але не встиг він добігти до підніжжя гори, коли звуки стихли; і коли він повернув ліворуч і побіг просто на них, вони відступили, аж поки зовсім не замовкли. Вихопивши блискучого меча і з вигуками: «Еленділ! Еленділ!» — він кинувся через ліс.
Десь за милю до Парт-Ґалену на невеличкій галявині поблизу озера він знайшов Боромира. Той сидів, притулившись спиною до великого дерева, ніби відпочивав. Але Араґорн побачив, що груди його пронизані чорноперими стрілами; він усе ще стискав свій меч, зламаний біля руків'я; розламаний навпіл ріг лежав поруч. Навколо були купи порубаних орків.
Араґорн опустився на коліна. Боромир розплющив очі й насилу проговорив:
— Я хотів відібрати у Фродо Перстень. Каюся. Це розплата. — Його погляд ковзнув по трупах ворогів: було їх щонайменше двадцять. — Дрібнолюдики… орки потягли їх зі собою. Вони не мертві. Орки їх пов'язали.
Він замовк і втомлено стулив очі. За хвилину заговорив знову:
— Прощавай, Араґорне! Іди до Мінас-Тіріта і врятуй мій народ! Я програв.
— Ні! — сказав Араґорн, узяв його руку і поцілував у чоло. — Ти переміг. Мало хто здобував такі перемоги. Будь спокійний! Мінас-Тіріт не загине!
Боромир усміхнувся.
— Куди вони пішли? Чи був із ними Фродо? — запитав Араґорн. Але Боромир уже не відповів.
— Яке горе! — мовив Араґорн. — Ось відійшов спадкоємець Денетора, витязь Вартової Вежі! Такий гіркий кінець. Тепер Загін розпався. Це я програв. Даремно Ґандалф покладався на мене. Що ж мені робити? Боромирові пообіцяв я іти до Мінас-Тіріта, і цього бажає моє серце. Але ж де Перстень і Персненосець? Як мені знайти їх і виконати завдання?
Він і далі стояв навколішки, схилившись у сльозах над Боромиром і стискаючи його руку. Отак і застали його Леґолас і Ґімлі. Вони спустилися зі західного схилу гори, тихцем, прокрадаючись лісом, ніби полюючи. Ґімлі тримав у руці сокиру, Леґолас — довгий кинджал, стріл у нього вже не було. Коли вони вийшли на галявину, то застигли, вражені. І схилили голови у скорботі, бо зрозуміли, що сталося.
— Горе нам! — вигукнув Леґолас, підходячи до Араґорна. — Ми полювали в лісі на орків і багатьох поклали, але виявляється, що тут ми були би потрібніші. Ми повернули назад на поклик рогу… та запізнилися. Ти тяжко поранений?
— Боромир мертвий, — мовив Араґорн. — А я цілий, бо мене з ним не було. Він загинув, захищаючи гобітів, а я був далеко, на горі.
— Гобітів! — вигукнув Ґімлі. — Де ж тоді вони? Де Фродо?
— Не знаю, — стомлено відповів Араґорн. — Боромир устиг повідомити, що гобітів зв'язали орки, і що вони, мабуть, живі. Я доручив йому наглядати за Мері та Піпіном; але я не встиг спитати, чи були з ним Фродо та Сем. За що би я сьогодні не брався — все не так. Що нам тепер робити?
— Перш за все, поховати полеглого, — сказав Леґолас. — Не можна залишати його серед цих гидотних орків.
— Тільки швидко, — сказав Ґімлі. — Він сам не захотів би нас втримувати. Мусимо наздоганяти орків, поки ще є надія, що наші полонені гобіти живі!
— Але ми не знаємо, з ними Персненосець чи ні, — сказав Араґорн. — Покинути його? Чи, може, спочатку йти його шукати? Нелегкий перед нами вибір.
— Спочатку — головне, — мовив Леґолас. — Ми не маємо ні часу, ні інструментів, аби викопати глибоку могилу. Та можна скласти з каміння курган.
— Тривала і важка праця: каміння доведеться носити з берега ріки, — заперечив Ґімлі.
— Тоді покладімо Боромира в човен із його зброєю та зброєю переможених ворогів, — вирішив Араґорн. — І віддамо його водам Андуїну. Ріка Ґондору принаймні не дасть жодному лихому створінню осквернити його кістки.
Поспіхом обшукали орків і поскидали на купу мечі, потрощені шоломи та щити.
— Дивіться, що я знайшов! — вигукнув Араґорн. З купи страхітливої зброї він витяг два кинджали з лезами у вигляді листків із червоно-золотим візерунком, а потім іще й піхви, чорні, оздоблені дрібними червоними самоцвітами. — Вони не орківські! Це кинджали гобітів. Без сумніву, орки їх відібрали, та побоялися привласнити, бо ж знали, що то за мечі — викувані у Вестернесі, й на них закляття проти Мордору. Отже, якщо наші друзі ще живі, то все одно без зброї. Я візьму ці мечі зі собою, без надії сподіваючись повернути їх власникам.
— А я поназбирую якнайбільше стріл, бо мій сагайдак порожній, — сказав Леґолас. У купі зброї та на галявині довкола він знайшов чимало стріл, непошкоджених і довших за звичні орківські. Він уважно їх роздивився.
Араґорн, оглянувши тим часом убитих, зазначив:
— Тут багато орків не з Мордору. Деякі з Півночі, з Імлистих Гір, якщо я не помиляюся. Та є й іншої породи, мені не відомої. Їхнє спорядження анітрохи не схоже на орківське!
Серед убитих було четверо здоровенних ґоблінів, смаглявих, косооких, із міцними ногами та великими руками. Озброєні вони були широкими короткими мечами, а не кривими ятаганами, як орки; і мали тисові луки, за розміром і формою схожі на луки людей. На щитах була дивна емблема — невелика біла долоня на чорному тлі, а на залізних шоломах — рунічне «С» з білого металу.
— Таких знаків я ще не бачив, — сказав Араґорн. — Що вони можуть означати?
— «С» — це Саурон, — сказав Ґімлі. — Неважко здогадатися.
— Ні, — заперечив Леґолас, — Саурон не користується рунами ельфів.
— Як і своїм справжнім іменем, забороняючи писати його і промовляти, — підтвердив Араґорн. — І білий
