Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Ми можемо затриматися там і чинити хоробрий опір; але правитель Денетор із усіма своїми людьми не може сподіватися на успіх у тому, що навіть Елронд вважав понад його сили: зберегти Тягар у таємниці чи протистояти потузі Ворога, коли той з'явиться відібрати своє. Який шлях обрав би кожен із нас на місці Фродо? Не знаю. Зараз нам надзвичайно бракує Ґандалфа.
— Гірка наша втрата, — зітхнув Леґолас. — Однак ми мусимо вибирати без його допомоги. Чому би нам самим не прийняти рішення й у такий спосіб не допомогти Фродо? Покличмо його сюди і проголосуймо! Я голосуватиму за Мінас-Тіріт.
— І я також, — сказав Ґімлі. — Ми, звісно ж, були призначені тільки допомагати Персненосцеві в дорозі й не зобов'язані йти далі, ніж забажаємо; й ніхто нам не наказував і не брав із нас присяги йти до Фатум-гори. Важко було мені прощатися з Лотлорієном. Однак я зайшов уже надто далеко і скажу таке: настав момент вибору, і мені зрозуміло, що покинути Фродо я не можу. Я би пішов до Мінас-Тіріта, але якщо він не піде, то не піду і я.
— Я теж піду за ним, — сказав Леґолас. — Було би зрадою зараз покинути його.
— Це справді було би зрадою, якби ми всі його покинули, — сказав Араґорн. — Але якщо він піде на схід, то всім іти з ним немає потреби, та й не слід. Надії на успіх мало, чи восьмеро нас піде, чи двоє, чи навіть один. Якби вибирав я, то призначив би трьох супутників: Сема — він інакше не стерпить, Ґімлі та себе самого. Боромир повернеться до рідного міста, де його потребують батько та народ; із ним пішли б усі інші або принаймні Меріадок і Переґрін, якщо Леґолас не захоче нас покинути.
— Так не годиться! — скрикнув Мері. — Ми не можемо покинути Фродо! Ми з Піпіном завжди хотіли йти за ним, куди би він не рушив, і зараз хочемо. Спершу ми не уявляли собі, як усе буде. Там, у далекому Ширі чи в Рівендолі, все виглядало інакше. Відпускати Фродо в Мордор — це безглуздо та жорстоко! Чому ми не можемо його зупинити?
— Ми повинні його зупинити, — сказав Піпін. — І саме це його непокоїть, я певен. Він знає, що ми не дозволимо йому йти на схід. І він, бідолаха, не хоче нікого просити йти з ним. Уявіть собі: самому йти в Мордор! — Піпіна пересмикнуло. — Та дорогий наш, бідолашний гобіт, мусив би знати, що не треба нікого просити. Мусив би знати: якщо ми не зможемо його зупинити, то ми його не залишимо.
— Прошу пробачення, — устряв Сем. — Мені здається, ви зовсім не розумієте мого господаря. Він анітрохи не вагається, куди йти. Певно, що ні! Яка користь від Мінас-Тіріта? Тобто для нього, прошу вибачення, пане Боромире, — додав він і озирнувся. Саме тоді вони помітили, що Боромир, який спочатку мовчки сидів осторонь, кудись зник. — Ну і куди ж він подівся? — перелякано вигукнув Сем. — Останнім часом він, на мою думку, був якийсь дивний. Але, хай там як, а справа ця не його. Він забрався додому, як він це завжди говорив, і нема за що його картати. Але пан Фродо — він знає, що мусить знайти Провалля Фатуму. Та він боїться. Тепер, коли дійшло до вибору, він просто нажаханий. Через те і мучиться. Звісно, дечого він, так би мовити, навчився — та й усі ми — відколи з дому пішли, а то би він так нажахався, що пожбурив би Перстень у Ріку — і драпака. Та він усе одно боїться вирушати. А за нас він не хвилюється: підемо ми з ним чи ні. Він знає, що ми хочемо. Це його також дуже непокоїть. А якщо він таки набереться духу, то захоче піти сам. Ще згадаєте мої слова! Нелегко нам буде, коли він повернеться. Бо він сам себе добре накрутить, доконче, хіба би він не був Торбиним!
— Бачу, Семе, ти мудріший за нас усіх, — сказав Араґорн. — А що ж нам робити, коли станеться так, як ти кажеш?
— Зупинити його! Не пустити! — вигукнув Піпін.
— Справді? — мовив Араґорн. — Але Персненосець — він, і Тягар лежить на ньому. Не думаю, що нам випадає скеровувати його в той чи інший бік. І не сподіваюся, що у нас це вийде, якщо і спробуємо. Тут діють інші сили, набагато могутніші.
— Гаразд, нехай Фродо чимшвидше «накручується» і повертається, і закінчимо справу, — сказав Піпін. — Отак чекати — жахливо! Та й час уже минув?
— Так, — сказав Араґорн. — Година давно минула. Ранок закінчується. Треба його покликати!
Цієї миті з'явився Боромир. Він вийшов із лісу і мовчки попрямував до них. Обличчя його було похмуре та сумне. Він зупинився, немовби перелічивши присутніх, а потім і сам сів осторонь, втупившись у землю.
— Де ти був, Боромире? — спитав Араґорн. — Ти бачив Фродо? Боромир відповів не відразу.
— І так, і ні, — повільно мовив він. — Так, тому що знайшов його нагорі, далеко звідси, і розмовляв із ним. Я переконував його йти до Мінас-Тіріта, а не на схід. Я погарячкував, і він утік. Він зник. Такого я ще ніколи не бачив, тільки чув у казках. Мабуть, він надягнув Перстень. І я його не знайшов. Я думав, що він повернувся до вас.
— Це все, що ти можеш сказати? — запитав Араґорн, дивлячись на Боромира пильно і не надто лагідно.
— Так, — відповів він. — Поки що все.
— Кепська справа! — вигукнув Сем, схопившись на рівні. — Не знаю, що замислював цей чоловік. Чому пан Фродо відважився надягти Перстень? Він же не повинен був надягати, а раз надягнув, то хтозна, що могло трапитись!
— Але він відразу його зняв, — сказав Мері. — Тільки-но уникнув небажаного гостя, як це колись робив Більбо.
— А куди ж він подівся? Де він? — крикнув Піпін. — Його вже цілу вічність нема!
— Чи давно ти залишив Фродо, Боромире? — спитав Араґорн.
— Десь півгодини тому, — відповів той. — А може, й годину. Я потім іще трохи походив. Я не знаю! Не знаю! — Він обхопив голову руками й зігнувся, ніби від горя.
— Уже година, як він зник! — збентежився Сем. — Треба негайно йти і шукати його. Ходімо!
— Постривай! — вигукнув Араґорн. — Мусимо поділитися по двоє і домовитися… Гей, стійте! Зачекайте!
Але його вже ніхто не слухав.
