Примхлива мрія - Agrafena
Наступне моє пробудження збіглося із дзвінком будильника. Варто мені тільки відкрити одне око, як тут же з телефону пролунала бадьора пісенька.
Кучерява, чому ж ти не рада
Веселому співу гудка?
Цього разу кучерява зовсім не хотіла вставати, тільки перекинулася з боку на бік і позіхнула. Чому сьогодні не ще один вихідний?
У двері тихенько постукали, і вони з легким шурхотом відчинилися.
– Доню, – в отворі з'явилася Анаїд, – піднімайся, а то поснідати не встигнеш. А спеціально тобі какао приготували. Рід сказав, що ти дуже любиш. Хочеш, Христина принесе твій сніданок сюди?
У мене аж сльози підступили до очей. Я все життя мріяла почути подібні слова від Вероніки, але на таку дрібницю в неї ніколи не вистачало часу. Я була надто мала, коли вона нас покинула, тому не пам'ятаю нічого з нашого спільного життя. Підозрюю, навіть коли вона жила з нами, у неї й думки не виникало підійти і сказати: «Доню, може, приготувати щось смачненьке?».
І я несподівано навіть для себе відповіла свекрусі словами, які завжди зберігала в глибині душі, але до цього дня так і не скористалася:
– Дякую, мамо, але я хочу поснідати з тобою.
Анастасія відкрила рота, намагаючись щось відповісти, і знову закрила його. Просто стояла і дивилася на мене широко розплющеними очима.
– Думала, що вже ніколи не дочекаюся цих слів, – нарешті тремтячим голосом сказала вона. – То син мій ніяк пару свою знайти не міг, а як нарешті знайшов...
– То виявилося, що його пара жодного разу не подарунок, – засміялася я, глянувши на свекруху, яка зашарілася.
– Та ні, – тепер усміхнулася і вона, – ти, звісно ж, подарунок для Нарідіса і взагалі для всіх нас, тільки в оригінальному упакуванні.
– Це ж треба, як ми делікатно вміємо висловлюватися.
– Звісно! Ми перламутрові вовки і не таке можемо.
Я якраз сповзала з дивана, а після цих слів одразу зупинилася.
– Перламутрові вовки? Перламутрові... Вовки... – я ошелешено повторювала ці слова, які вперше почула в такому порядку. До цього згадувалися просто вовки, перевертні, перламутрові, клан перламутрових, вовки з перламутрових, але перламутрові вовки – це вперше.
– Апо ланеррій, – повільно промовила я, потім повторила, – апо ланеррій... Аполлінарій...
– Ти тільки зараз зрозуміла? – посміхнулася свекруха. – Це Слай підібрав таке ім'я моєму синові. Він займається виготовленням документів для патрульних.
– Ось негідник! – Зістрибнула з ліжка і накинула чарівний атласний халат глибокого темно-синього кольору, що висів на спинці стільця біля ліжка. З золотою іскоркою, по краю рукава і по подолу розшитий блакитними казковими квітами. Мабуть, Павло для мене приготував. – Невже не здогадувався, що таке ім'я зараз у нас зовсім не в ходу? Ніколи не повірю!
– Ось і Рід не повірив, коли тут з'ясував, що ім'я йому дісталося не дуже підхоже, тому при нагоді трохи Слая за косу потягав. А ім'я змінив на “Павло”. Документи виправляти тільки не став.
– Мало потягав, – винесла вердикт я. – Індик самозакоханий ваш Слай.
– Слай – молодчинка, – не погодилася Анаїд, – просто, як з'ясувалося вже потім, він сам мітив на місце Ріда. Тому трошки зіпсував моєму синові настрій.
– У якому сенсі? – Здивувалася я. – Він же й так права рука Верховного, чи я щось не розумію?
– Йди вже, – глузливо блиснула очима свекруха, – бо без нас усе з'їдять.
– Мамо… – підозріло протягнула я.
– Та на тебе він розраховував, дурненька, – Анаїд схопила мене, зовсім розгублену під руку і потягла за собою. – Коли з'ясувалося, що Веріде має дочку від звичайної людини, ще й не від її пари, він просив Зейлі відправити його в цей світ, а Верховний не дозволив.
– Ось як? – пробурмотіла я, поспішно перебираючи ногами, слідом за Анастасією.
– Саме так, – підтвердила моя супутниця, – Слаю вже майже сімдесят, а у нього навіть постійної жінки нема.
– Він не був одружений?
– Ну, чому не був? Був. Дружина залишила його, коли зустріла свою пару. І хлопець вирішив, що ти його останній шанс на те, щоб мати спадкоємця. Якщо ти народилася не від пари Веріде, то можеш мати дитину теж не від свого судженого. Але...
Оце так новина! Це тому він завжди до мене чіпляється?
А ми, виявляється, вже прийшли. Точніше, прибігли.
Затишна, світла від величезного, майже на всю стіну, вікна, їдальня зустріла нас тишею. Старший у цій родині перевертень сидів за великим круглим столом і докірливо поглядав на нас. Стіл був вже повністю сервірований, не вистачало тільки гарячого. Та й за ним справа не стала, в кімнату якраз увійшла Христина з великою овальною тацею, заставленою синіми тарілками. Божественний аромат спецій розлився по їдальні.
– Доброго ранку, – пробурмотіла я несміливо. Не знаю чому, але завжди трохи побоювалася Герасима Корнійовича. Від його могутньої постаті прямо віяло силою та владністю. Начебто й загрози особливої не відчувалося, але все одно хотілося, як зразковій піонерці, витягнутися в струнку і віддати честь.
Христина спритно розставила страви на столі і зникла.
– Доброго ранку, любий, – проворкувала Павлова мама, і його тато одразу перестав зображати з себе похмурого нелюда: брови повернулися на своє законне місце, а куточки губ піднялися в натяку на посмішку.
– Я так розумію, що тепер мені доведеться чекати на сніданок вже двох копуш?
– Не звертай уваги, дочко, – Анастасія посміхаючись сіла праворуч від чоловіка, вказавши мені місце навпроти себе, – сідай.
– Та вже пощастило Ріду з дружиною, – вдавано сердито пробурчав свекор.
– І чим Вам, Герасим Корнійович, я встигла насолити? — цікавлюся нахабно, сідаючи на своє місце. — Це ж не я збиралася Нарідіса по голові залізякою шандарахнути.
Свекор якраз пригубив вино з келиха, а від моїх слів похлинувся, закашлявся й обурився.
– Ти подивися! Вовчиця з неї взагалі ще ніяка, а палець у рот не клади!
