Примхлива мрія - Agrafena

– Прямо за дверима на стіні вимикач, – пролунало мені вслід.

– Дякую.

Вийшла на дах і натиснула на вимикач. Невеликі ліхтарики, закріплені на метрових стовпчиках, засяяли м'яким рожевим світлом, розганяючи темряву і підкреслюючи красу квітучих клумб.

Повільно йшла по доріжці, насолоджуючись екзотичними ароматами.

Дійшла до столика, сіла в плетене крісло, заплющила очі і зітхнула з полегшенням. Нарешті я сама!

Перші кілька хвилин просто сиділа, насолоджуючись теплим вечором, приголомшливим антуражем і гірко-солодким ароматом.

Цей запах долинав від пухнастих, схожих на півонії, суцвіть, які вкривали розлогий кущ у дерев'яній діжці біля мого столика.

Нотки бузку та петунії відчувалися дуже виразно, змішуючись із чимось незвичайним.

Я потягнулася і зручніше вмостилася на сидінні. Є над чим поміркувати.

По-перше, у моєму рідному світі ніхто навіть не підозрює, що я відрізняюся від інших людей. Проте на Арріноліссі ця новина пронесеться, як ураган. Питання: де ж мені безпечніше жити?

По-друге, враховуючи специфіку служби Нарідіса, йому часто доведеться бувати у Верховного. Він, звичайно, захоче інколи брати мене із собою. Питання: якщо я відмовлюся переїхати в будинок Зейлі, чи не усунеться він, коли Чейдер дізнається, що я омега, і накаже нам жити поблизу, без права відмови? А мене кидає в тремтіння від однієї думки про хижу морду ватажка зграї.

По-третє, Зейлі розраховує, що я стану кимось на кшталт лікаря душ, або другої іпостасі перевертнів. Але у мене зовсім немає спеціальної освіти, лише сумнівні здібності. Та й невідомо, як вони спрацюють, якщо перевертень викличе у мене неприязнь чи страх. Питання: чи маю я право давати членам клану надію на допомогу, якщо не впевнена в своїх силах?

Взагалі, я маю підозру, що дружину Догера викрали тільки для того, щоб знешкодити його самого. Очевидно, для інших кланів не секрет, з яким розпачем вовки з перламутрових реагують, якщо їхній парі загрожує небезпека. 

Але те, що мені вдалося достукатися до людини, яка загубилася в агонії божевільного вовка, може бути лише випадковістю. Що, як наступного разу це не вийде, і перевертень назавжди залишиться в тілі озлобленого вовка? Як тоді жити з думкою, що я винна в чиємусь горі?

З іншого боку, можливо, ці перевертні такі вибухонебезпечні, бо у них давно не було справжньої омеги в клані? Тоді я просто зобов’язана допомогти їм.

Але... Що робити, якщо в психології я ні біса не розумію? Замість допомоги я можу нашкодити...

Голова йде обертом! Я просто не знаю, як бути і яке рішення прийняти!

І тут я почула музику. Очевидно, хтось із сусідів-меломанів вирішив розслабитися під улюблені твори перед сном. Чарівна мелодія пливла неквапливо, навіюючи романтичний настрій.

Моя вечірня прогулянка виявилася не марною. Незважаючи на хаос у моїх думках, одне вкрай важливе рішення я прийняла – наступного разу хочу бути тут з чоловіком. Просто сидіти поруч, відчувати його дихання, насолоджуватися запахом коханої людини, торкатися рукою до руки, і слухати оксамитовий голос, що співає:

Скільки в небі тих зірок?
Не порахувати.
Зараз хочеться тебе
Міцно обіймати.
Притулитись до грудей,
Зазирнути в очі,
Промовляти ті слова,
Що душу лоскочать.

Скільки в небі тих зірок?
Не порахувати.
Дуже хочеться мені
Їх тобі дістати.
Щоб створити навкруги
Неймовірне диво.
Зорі скрізь і поруч ти,
Хіба не красиво?

Скільки в небі тих зірок?
Не рахуй, не треба.
Краще будемо разом
Милуватись небом.
Будем мріяти собі
Що душа бажає,
Ти прислухайся, почуй
Як вона співає.

(Вікторія Чирка “Скільки в небі тих зірок?”)

Так, оце пташка загрузла всіма кігтиками.

Тільки-но я зібралася підвестися, як зрозуміла, що вже не одна на даху.

– Вікторія? – Здивовано промовив голос господаря цієї краси. – Ти що тут робиш?

– Просто насолоджуюся тишею, – озирнулася на чоловіка, що підходив до мене, – а ти?

– Я, певною мірою, живу тут, – Тимдор махнув рукою в напрямку вежі.

– Не знала, – розгублено пробурмотіла, підводячись. – Вибач, я заважаю тобі відпочивати. Тут так чарівно, ніби в казці, а ти – казковий чарівник.

– Дівчинко, – простогнав Тимдор, – припини. Ти й так для мене дуже багато важиш. Не змушуй мене бути ще більш зобов’язаним тобі.

– У якому сенсі? – Ошелешено подивилася я на садівника. Відразу ж згадала, як Павло передбачив, що Тимдор подарує мені щось цінне. Терунці дуже своєрідні, казав Паша. Але в чому це проявляється?

– Ти визнала мою магію, – пояснив цей дивний чоловік, ще більше заплутавши мене.

– А як же її можна не визнати? – спитала, кліпаючи очима, – твоя магія – це справжні чари. Це просто диво дивовижне.

– Вікторія! 

– Що!? 

– Я ж тобі вже казав, що мій дар не такий вже й корисний. 

– Та ні! 

– На Теруні так багато хто думає, – він похмуро пояснив. – Наш світ сповнений магії, і чарівників у нас не так уже й мало. Але кожен маг цінує свій дар, незалежно від того, що про нього думають інші. Цілителі, бойові маги та побутові, стихійники, ясновидці та некроманти. Як виглядають в порівнянні з ними, ті, хто вирощує квіти?

– Вас вважають непотрібними? Та це ж безглуздо! Прикрашати світ такою казковою красою не може бути марно. 

– Ось до таких, як ти, які визнають нашу магію і ставлять її на один рівень з іншими, ми й тягнемося. Виникає нездоланне бажання якось віддячити. А ти взагалі підняла мене над іншими. 

Я, відкривши рот від подиву, витріщилася на терунця. Так, своєрідні, нічого не скажеш!

– Ще подарунок для тебе, маленька вовчиця, – посміхнувся літній чоловік і вказав рукою на моє кольє, – я не хотів казати цього при всіх.

Я слухняно опустила очі вниз, де на одному колечку красувалися одразу три довгасті кулони різних кольорів.