Примхлива мрія - Agrafena

– Знаєш, любий, роль, яку він мені запропонував, повинен виконувати професіонал. Я не можу відповідати за чийсь душевний стан, тому що те, що вийшло у мене один раз, може вдруге обернутися катастрофою.

– Зейлі розповідав, що ти запропонувала запросити спеціального лікаря для Догера. Що ти мала на увазі?

– Ну, це не зовсім лікар. Психолог.

– Вікторіє, – такий офіційний тон мені зовсім не сподобався, – тобі справді важливо навчатися конструювання одягу?

Я злякано глянула на чоловіка. Невже він хоче відмовитися від своєї обіцянки і змусити мене кинути навчання?

– Може, хочеш змінити спеціальність?

Оце так несподіванка.

– На яку ж? – зовсім розгублено запитала я, кліпаючи очима.

– На психолога, – сказав Павло, – клан оплатить твоє навчання і все необхідне для цього.

– Пашо, – пробурмотіла я, розширивши очі від здивування, – я вже навчаюся. І навчаюся тому, що мені подобається. І з чого ти взяв, що клан витрачатиме на мене гроші?

– Верховний сказав.

– Він хоче замкнути мене, щоб я не могла навіть вийти...

– Віка, от скажи мені, – Павло підвівся на лікті, докірливо дивлячись на мене, – що ти завжди вигадуєш?

– Тут нічого вигадувати не треба. Бачила я вашу райдужну стіну. Навіть Слай не може без дозволу увійти чи вийти з того форту.

– Це для нашої безпеки. Ніхто не змушуватиме тебе силою. Поки в тебе ще тривають лекції, ми можемо проводити на Арріноліссі лише вихідні. А вже на канікулах можемо переїхати. Якщо щось тобі не сподобається, підемо в будь-який момент. Я все одно планував взяти тебе з собою на кілька днів на Терун, коли повернуся. Зейлі дозволив нам скористатися порталом у його домі.

З усієї його промови я одразу виділила найважливіше:

– Коли повернешся?

– Мені потрібно поїхати, тому я кваплю тебе з відповіддю.

– Коли поїхати? Зараз? – Серце раптом защеміло, хоча причин для цього начебто не було.

– Завтра вранці, люба. Я вже починаю за тобою сумувати.

– Пашо, – зупинила я його, коли він наблизився для поцілунку. Потрібно сказати все зараз, поки від його пестощів голова не пішла обертом, і всі думки не випарувалися, як ранкова роса під спекотним сонцем, – я ще не вирішила, що робити. Але якщо я погоджуся, у мене будуть кілька умов.

Рід важко зітхнув і відкинувся на подушку:

– Чомусь я не сумнівався, що так усе й буде. Ну, давай озвучуй свої умови.

– Мені дуже подобається спеціальність, яку я обрала.

– Я розумію, можеш не пояснювати. Ніхто не забороняє тобі вивчитися, стати модельєром та створювати новий одяг. Думаю, що й помічниці в тебе одразу знайдуться. Наші жінки займаються в основному домашнім господарством і багатьом це не дуже подобається. Ще?

– Якщо я справді продовжуватиму навчатися, потрібно з'ясувати, як можна поєднати навчання на дві спеціальності одночасно. 

– Я все вирішу. Ще щось?

– Так, – видихнула і сказала нарешті те, що хвилювало мене найбільше. – Напевно, ви і справді думаєте, що мені загрожує якась небезпека, – я жестом зупинила чоловіка, який намагався щось сказати, і твердо закінчила: – Якщо і справді комусь спаде на думку тупа ідея вкрасти мене, то шукати мене будеш ти!

Отака місцинка, де відпочивала Віка. 

Вірш до тексту й ілюстрації знайшла тут, на Букнеті. Вікторія Чирка має на сайті ще не дуже багато віршів, але я сподіваюся, що невдовзі їх буде значно більше.)))