Примхлива мрія - Agrafena

– Побачиш на весіллі, – загадково посміхнулася я, зберігаючи інтригу. Не зізнаватися ж, що я попросила її підібрати вбрання, а сама не мала часу через справи і турботи.

– Ох!

– Що трапилося? – поцікавилася я, глянувши на сердите обличчя Ольги.

– Забула зовсім забігти до Кирила Петровича. Він обіцяв дати мені книгу для курсової. Слухай, Віка, ти, мабуть, вже поспішаєш. Йди, а я побіжу до професора.

– А додому як? Може, підвезти?

– Не треба, мене тато Толя забере.

– Ну, тоді бувай, – махнула я слідом подрузі, що поспішала, і вийшла на вулицю.

Знайомого чорного Феррарі ще не було видно. Я неквапом спустилася сходами, перетнула майданчик і, задумливо дивлячись під ноги, попрямувала доріжкою до воріт.

– Ба-бах!

З переляку я підстрибнула на місці. Це що, вибух? Причина швидко з'ясувалась – вантажна "Газель", повертаючи в університетський двір, врізалася в білий джип, який намагався її обігнати. Удар був настільки сильним, що іномарку розвернуло і вона влетіла у ворота.

З джипа вискочила повненька жінка в тісних рожевих джинсах і чорній водолазці. Її ансамбль, звісно, привернув би увагу в інший час, але не зараз. 

Вона з виряченими від шоку очима дивилася на шматки бампера, що лежали на землі, осколки передньої фари, значну вм'ятину на крилі та тріщину в лобовому склі. Раптом вона закричала, тупаючи ногами в туфлях на високих підборах.

Водій вантажівки, втягнувши голову в плечі, щось белькотів, намагаючись виправдатися або пояснити ситуацію. Жінка його не слухала. Вона спочатку ще трохи поверещала, а потім почала лаяти водія такими словами, що навіть портовий вантажник здивувався б.

Тільки коли я підійшла ближче, стало зрозуміло, що саме так розлютило жінку, що штовхала марні шматки пластику і нападала на водія, який завчасно не зменшив швидкість і не показав поворот. На передньому сидінні джипа, саме з того боку, куди припав удар вантажного авто, сиділа дівчинка років восьми, округливши очі від жаху.

– Вікторіє, – несподівано пролунав за спиною тихий голос.

Обернулася. Оце так сюрприз! Рокоссовський у своїх стильних сонцезахисних окулярах. Ну і модник!

– Чого тобі, Ромадовський? – холодно спитала, знову повертаючись до місця аварії.

– Можна тебе на пару слів?

– Нам нема про що говорити.

– Віка, мені дуже соромно, правда, – несподівано проголосив баскетбольний геній. – Відійдімо на кілька хвилин, довше не затримаю.

"Що ж, — подумала неуважно, — що зі мною може статися серед цілої юрби людей, яка швидко збіглася до місця події?"

– Гаразд, тільки недовго, – неохоче пішла за Генкою до товстого, у два обхвати, старого дуба.

Зупинилася і знову подивилася туди, де розгорнулася справжня битва. Жінка перестала кричати і тепер накинулася на чоловіка з кулаками, молотячи його куди попало. Крик і гамір стояли неймовірні.

– Слухаю тебе.

– Вікторіє, – який ввічливий, ти подивися, – мені, справді, дуже шкода, що ти не вільна. Все могло б бути зовсім інакше, якби...

Автомобільний сигнал перервав його промову. Біля паркану припаркувався чорний Феррарі, оскільки в'їзд на територію повністю перекрили учасники аварії, їхні автомобілі та глядачі. 

Двері авто Красіних рвучко відчинилися, і з нього вискочила Анастасія. 

– Віка, – закричала вона, кинувшись до воріт і з жахом дивлячись на мене, – ні!

А це Ольга Гуторіна. ))