Примхлива мрія - Agrafena

 – Віка, – Анаїд занепокоїлася. До цього вона тільки посміювалася над нашою з її чоловіком суперечкою, спокійно відправляючи в рот невеликі шматочки біфштексу і ретельно пережовуючи. – Що з тобою?

– Все нормально, – поспішила я її заспокоїти. Теж взялася за ніж і почала зосереджено ділити свій біфштекс.

– Впевнена?

– Все добре, правда, – запевнила якомога переконливіше і посміхнулася голові сімейства, який ще не зводив з мене очей. – Якщо не секрет, що це було у вас...

– У тебе, – поправив чоловік.

– Що це було в тебе, – не стала сперечатися я, – у руці? Зброя?

Чоловік лише брови підняв, не відповідаючи. Зрозуміло, зброя.

– І ти збирався використати її на своєму синові? Навіщо? Пашка говорив, що перевертень ніколи не завдасть шкоди своїй парі, принаймні спеціально.

– Він би і не завдав, ти сама могла собі нашкодити. Якби злякалася й почала чинити опір, спробувала вирватися й втекти. Тоді Рід все одно тебе не відпустив би. Занадто розлючений був.

– Зрозуміло, – часу залишилося зовсім небагато, тому я поспішила доїсти все з тарілки.

– Христина! – покликала Анастасія хатню робітницю. Коли та з'явилася в дверях, попросила: – Принеси нам чай, будь ласка. Вікторії – какао.

– Зараз, – відповіла Христина і зникла. Через кілька секунд вона вже поверталася з тацею, на якій стояли кілька невеликих соусників, товстенький розмальований фарфоровий чайник і менша прозора посудина з шоколадно-кремовим напоєм. Моя слабкість – какао.

Дівчина наповнила чаєм чашки своїх господарів і підійшла до мене. Я навіть заплющила очі від задоволення, коли ароматний напій полився в мою чашку.

– Що Вам ще запропонувати, – трохи ніяково запитала хатня робітниця, – масло, зефір, шоколад чи коньяк?

– Христино, – грізно промовив господар дому, – який коньяк? Ще мені невістку споювати.

– Я… я… – розгублено пробурмотіла дівчина. – Так це...

– Христина, йди, ми самі розберемося, – злегка докірливо похитала головою Анаїд, дивлячись на чоловіка. У відповідь Гарес сердито насупив брови і кинув:

– Що?

Хатня робітниця виставила переді мною всі баночки з таці й миттю зникла.

– Навіщо ти її лякаєш? Хочеш, щоб і ця втекла? Де ми тоді знову шукатимемо прислугу, яка не буде балакучою і не лізтиме не в свою справу?

– Чим я її налякав? Не моя вина, що вона така боягузиха.

Я неввічливо пирхнула. "Боягузиха", ну треба ж таке вигадати.

Суворий погляд свекра миттєво перемістився на мене:

– Цікаво, а чому ця шмакодявка мене не боїться?

– Гарес! – обурено вигукнула Анастасія. – Припини!

– А то що? – незворушно поцікавився нахабний перевертень. – Вона заколе мене своєю виделкою?

Не думала, що для мене так важливо, аби батько чоловіка визнав мене як члена сім'ї. Але виявилося, мені це дійсно потрібно.

Наш сімейний сніданок закінчився несподівано. Коли свекор нахабно припустив, що я ось-ось зважуся напасти на нього з виделкою, Анаїд почервоніла і вже відкрила рота, щоб щось сказати, але я її перервала. Не вистачало ще, щоб подружжя посварилося прямо під час їжі.

– Мамо, не треба, я сама відповім, – зупинила я свекруху.

Гарес кинув блискавичний погляд на дружину і знову втупився в мене:

– Змовилися вже?

Я незворушно зачерпнула ложечку тертого шоколаду, присипала напій у чашці і спокійно відпила. Потім подивилася на Герасима, який не зводив з мене очей.

– Чому не лякаюся? – повторила запитання. – А чому я маю боятися? Я не у ворожу зграю потрапила, а прийшла до будинку свого чоловіка. І тремтіти від жаху не збираюся. Я – пара твого сина, твоя невістка та майбутня мати твоїх онуків, а ти хочеш, щоб я, як облізла шавка, підібгала хвіст і повзала перед тобою? Навіть не сподівайся.

Під час мого монологу вираз обличчя чоловіка, що сидів навпроти мене, кардинально змінився. Посмішка і іронічно піднята брова, глузування в очах – куди це все поділося?

Тепер переді мною сидів не господар якоїсь фірми, а справжній воїн: уважний чіпкий погляд сірих з жовтою іскоркою очей, губи стиснуті майже в одну лінію, брови насуплені, підборіддя трохи висунуто вперед, спина випрямлена, вся постать напружена, ніби приготована до стрибка.

З останнім словом моєї промови чоловік підвівся. Я продовжувала сидіти, безтурботно дивлячись на нього, хоча в душі в мене вирував ураган.

– Гідна відповідь справжньої вовчиці, – без жодної усмішки сказав свекор. – Ласкаво просимо до родини, дочко. Моєму синові справді пощастило.

– Дякую, – я кивнула велично, як королева на важливих перемовинах, і теж підвелася.

Не можу повірити, що Гарес дійсно промовив ті слова...

Коли я знову згадала про реферат, який треба було підготувати, вже було запізно щось робити.

Я саме виходила з їдальні, коли цей факт раптом виринув у моїй голові. І це так мене не порадувало, що я різко зупинилася у проході:

– Чорт!

– Що сталося? – Свекор налетів на мене ззаду.

– Реферат, – простогнала я, схопившись за голову.

– Це важливо для тебе? – Діловим тоном запитав Гарес.

– Ну, звичайно, важливо!

– Хвилинку.

Йому справді знадобилася лише одна хвилина, щоб зателефонувати, наказавши співрозмовнику передати якомусь Кеші, що за годину, починаючи з цієї миті, має бути готова робота на тему...

– “Поєднання одягу та предметів, що його доповнюють”, – швидко підказала я.

– Чув? – уточнив Гарес. – Прізвище, курс, факультет зараз тобі скажуть. Отже, тижнева премія у подвійному розмірі, якщо за годину робота буде у мого водія. Зрозуміло?

Ткнувши мені в руку мобільний телефон, він вийшов у коридор. Я тільки встигла продиктувати інформацію невидимому абоненту, як свекор повернувся з чорною текою в руці, поцілував свою дружину на прощання, забрав мобільник і поспішив до виходу. Вже з коридору почувся його голос:

– Увечері вас чекають на фірмі, не затримуйтесь.