Дюна - Френк Херберт

Принцеса Ірулан. Розмови з Муад’Дібом

— Отже, ти і є великий Ґурні Галлек, — сказав чоловік.

Галлек стояв посеред круглої печери-приймальні перед контрабандистом, який сидів за металевим столом. Чоловік носив фрименський одяг, але очі в нього були не зовсім синіми, а це свідчило, що в його раціоні часто траплялася інопланетна їжа. Зала нагадувала головний центр управління космічного корабля — мережі зв’язку й оглядові екрани вкривали вигнуті під тридцять градусів стіни. До них прилягали системи дистанційного вогню й запаси артилерійської зброї. Здавалося, письмовий стіл також був частиною стіни, вигинаючись дугою.

— Я Стабан Туек, син Есмара Туека, — представився контрабандист.

— Тоді я тобі маю дякувати за надану допомогу, — промовив Галлек.

— Ах, ця вдячність… — відказав чоловік. — Сідай.

Корабельне ковшоподібне крісло висунулося зі стіни біля екранів, і Галлек, зітхнувши, опустився в нього — й відчув одразу, наскільки втомився. Він побачив своє відображення в темній поверхні екрана біля контрабандиста й похмуро втупився у зморені риси власного обличчя. Атраментовий шрам викривився.

Галлек відвернувся від відображення й поглянув на Туека. Він бачив родинну схожість у рисах контрабандиста — важкі батькові надбрівні дуги, наче з каменю витесані щоки та ніс.

— Твої люди сказали, що твій батько загинув — його вбили Харконнени, — сказав Галлек.

— Або Харконнени, або зрадник із ваших, — відповів Туек.

Гнів різко переважив утому Галлека. Чоловік випростався й запитав:

— Ви можете назвати ім’я зрадника?

— Ми не зовсім упевнені.

— Зуфір Хават підозрював леді Джессіку.

— Он як, Бене-Ґессеритську відьму… можливо. Але тепер Хават — полонений Харконненів.

— Я чув про це, — Галлек глибоко вдихнув. — Виходить, що попереду в нас іще багато вбивств.

— Ми не робитимемо нічого, що б привертало увагу до нас, — відказав Туек.

Галлек заціпенів.

— Але ж…

— Тебе й твоїх урятованих людей ми радо прихистимо, — пояснив Туек. — Ти говорив про вдячність. Чудово. Відпрацюєте свій борг перед нами. Нам завше потрібні надійні люди. Але ми без вагань знищимо тебе, якщо раптом ти наважишся на найменший відкритий рух проти Харконненів.

— Але ж вони вбили твого батька!

— Коли так, то я відповім тобі, як відповідав мій батько тим, хто діяв не думаючи: «Камінь важкий, та й пісок важить багато, але бовдур важчий за них обох».

— Отже, ти нічого не збираєшся робити з цим? — гмикнув Галлек.

— Хіба я це сказав? Я лише відзначив, що захищатиму наш контракт із Гільдією. А Гільдія хоче, аби ми вели обережну гру. Є інші способи знищити кривдника.

— А-а-а-а-а.

— Отож-бо й воно, що «а-а-а-а». Хочеш шукати відьму — вперед. Одначе попереджаю тебе, що, можливо, вже запізно… та що б там не було, але ми сумніваємося, що вона — саме та, кого ти шукаєш.

— Хават рідко коли помилявся.

— Він дозволив Харконненам себе впіймати.

— Гадаєш, він зрадник?

Туек знизав плечима.

— Питання суто теоретичне. Ми вважаємо, що відьма мертва. Принаймні Харконнени вірять у це.

— Здається, ти багато знаєш про Харконненів.

— Натяки, припущення… чутки та передчуття.

— Нас сімдесят чотири, — сказав Галлек. — Якщо ти справді хочеш, аби ми приєдналися до тебе, то маєш вважати Герцога мертвим.

— Бачили його труп.

— А хлопчик? Юний пан Пол? — Галлек спробував ковтнути, відчувши клубок у горлі.

— Згідно з останніми відомими нам даними, він разом із матір’ю загубився в піщаній бурі. Найімовірніше, навіть їхніх кісток не знайдуть.

— Отже, відьма мертва… всі мертві.

Туек кивнув.

— І, як розповідають, Звір Раббан знову посяде трон правителя на Дюні.

— Граф Раббан Ланківейльський?

— Так.

Галлекові знадобився певний час, аби втамувати гнів, що враз затопив його. Він заговорив здушеним голосом:

— Я маю з Раббаном власні порахунки. Я ще не віддячив йому за смерть моєї родини… — він потер шрам, що тягнувся вздовж всієї щелепи, — …і за це…

— Не варто ризикувати всім, аби сплатити борги передчасно, — відказав Туек. Він супився, спостерігаючи, як випинають жовна під шкірою Галлека, як відчуженість заполонила враз його очі, напівприкриті повіками.

— Знаю… знаю, — Галлек глибоко вдихнув.

— Ти і твої люди можуть сплатити за свій відліт із Арракіса, працюючи на нас. Є багато вільних місць…

— Я звільняю своїх людей від будь-яких зобов’язань переді мною. Вони вільні самі обирати кращу для себе долю. Доки Раббан тут, я залишаюся.

— Знаючи твої наміри, ми сумніваємося, що хочемо, аби ти залишився.

Галлек поглянув на контрабандиста.

— Ти не ймеш віри моєму слову?

— Та ні-і-і…

— Ти врятував мене від Харконненів. Я присягнув на вірність Герцогові Лето з тієї ж причини. Я залишуся на Арракісі або з тобою… або з фрименами.

— Озвучена думка чи ні, але вона реальна й має силу, — сказав Туек. — А ти можеш виявити, опинившись серед фрименів, що лінія між життям і смертю надто гостра й швидка.

Галлек на мить заплющив очі — він відчув, як його розчавила неймовірна втома.

— Де Господь, що провадив Він нас по пустині, по землі, повній ям?[49] — пробурмотів він.

— Рухайся повільно, й одного дня час твоєї помсти настане, — сказав Туек. — Швидкість — то знаряддя шайтана. Погаси свій біль — ми маємо засоби для цього. Три речі здатні заспокоїти серце — вода, зелена трава й жіноча краса.

Галлек розплющив очі.

— Я віддав би перевагу Раббановій крові, що текла б перед моїми ногами, — він подивився на Туека. — Гадаєш, цей день настане?

— Я не відповідаю за те, як ти зустрінеш завтрашній день, Ґурні Галлеку. Я лише можу допомогти тобі зустріти день сьогоднішній.

— Тоді я приймаю твою допомогу й залишатимуся з тобою, доки ти не скажеш, що настав час помститися за твого батька та всіх, хто…

— Послухай мене, вояче, — сказав Туек. Він перегнувся через стіл, плечі піднялися до вух, а очі сповнилися рішучістю. Обличчя контрабандиста раптово стало схожим на вивітрений камінь. — Воду мого батька я викуплю власним клинком.

Галлек зиркнув на Туека у відповідь. Цієї миті контрабандист нагадував йому Герцога Лето: лідер, сміливий, упевнений у власній позиції та майбутньому курсі. Він скидався на Герцога, яким той був до… Арракіса.

— Ти хочеш, щоб мій клинок був поряд із твоїм? — запитав Галлек.

Туек, заспокоївшись, знову сів і мовчки вивчав Галлека.

— Ти гадаєш, що я вояк? — із притиском запитав Галлек.

— Ти єдиний із Герцогових полководців, хто врятувався, — сказав Туек. — Твій ворог переважав кількістю, а ти відступав, але бився… Ти боровся з ним так, як ми боремося з Арракісом.

— Тобто?

— Ми тут живемо в покорі, Ґурні Галлеку, — сказав Туек. —