Дюна - Френк Херберт
Принцеса Ірулан. У домі мого батька
Пізнього пообіддя Пол стояв біля диститенту. Западина, де він розташував їхній табір, лежала в глибокій тіні. Юнак розглядав далекі скелі по той бік відкритих пісків, міркуючи, чи потрібно йому розбудити матір, яка спала в наметі.
Поза межами їхнього притулку бігли вигини дюн. У променях призахідного сонця бархани відкидали нечіткі тіні — чорні, як шматочки ночі.
І цілковита плоскість.
Свідомість Пола шукала якесь підвищення в безмірі краєвиду. Однак у спотвореному спекою повітрі нічого не виступало. А небокрай… Ні свіжості, ні поруху, які б свідчили про подих вітерцю… лише дюни й далекий кряж під осяйним небом сріблясто-синьої барви.
«А що, як там нема покинутої випробувальної станції? — запитував він себе. — А що, як там і фрименів нема, а бачені нами рослини — лише випадковість?»
Джессіка прокинулася в наметі, перевернулася на спину та скоса дивилася крізь прозорий край диститенту на Пола. Він стояв до неї спиною, і щось у синовій поставі нагадало про його батька. Жінка відчула на споді душі безодню горя та відвернулася.
Вона підправила свій дистикост, освіжилася водою з водокишені намету й вислизнула надвір, щоб випростатися й прогнати сонливість із м’язів.
Пол промовив, не озираючись:
— Упіймав себе на тому, що насолоджуюся спокоєм цього місця.
«Як же мозок пристосовується до навколишнього середовища, — подумала вона. А тоді згадала аксіому Бене Ґессерит: — Під тиском стресу свідомість може рухатися в позитивному або негативному напрямках, умикатися або вимикатися. Сприймай її як спектр, негативна вершина якого — безтямність, а позитивна — гіперсвідомість. Спосіб поведінки мозку в стані стресу сильно залежить від підготовки».
— Життя тут могло б бути приємним, — сказав Пол.
Джессіка спробувала глянути на пустелю його очима, намагаючись осягнути всі ті злигодні, які є звичними для планети, і запитала себе, які ж варіанти можливого майбутнього бачить Пол. «Тут можна ходити на самоті, — подумала вона, — не боячись побачити когось за спиною, не боячись мисливця».
Вона пройшла повз Пола, підвела свій бінокль, налаштувала олійні лінзи й поглянула на схил по той бік пустелі. Так, у яругах ріс саґваро, було там іще щось колюче… і килим низьких трав, що в сутінках здавалися жовто-зеленими.
— Я згортатиму табір, — мовив Пол.
Джессіка кивнула, пройшла до виходу з розколини, звідки могла окинути поглядом пустелю, й повернула бінокль ліворуч. Соляна улоговина білосніжно виблискувала, контрастуючи з рудими плямами по краях. Ділянка білого у світі, де білі шати носила смерть. Однак улоговина свідчила про дещо інше: вода. Колись давно вода омивала цю сліпучу білизну. Жінка опустила бінокль, підправила бурнус і з хвилинку прислухалася до Полових рухів.
Сонце схилялося нижче. Тіні лягали вздовж соляної улоговини. Різнобарвні смуги простягалися від заграви край неба. Кольори врізалися в пальці ночі, що мацали пустелю. Вугільні сутінки поширювалися, і покров темряви огорнув піщаний край.
Зорі!
Джессіка вдивлялася в них і відчула, як Пол підійшов до неї. Ніч у пустелі здіймалася вгору, і здавалося, ніби тебе самого несе до зірок. Спадала важкість дня. Легіт на мить дмухнув їй в обличчя.
— Скоро зійде перший місяць, — мовив Пол. — Рюкзак зібрано. Я встановив гупало.
«Ми можемо навіки згинути в цьому пеклі, — подумала вона. — І ніхто не дізнається».
Нічний вітер розбудив піщані потоки, що дряпали їй обличчя й огортали запахом кориці — злива ароматів у пітьмі.
— Відчуваєш запах? — мовив Пол.
— Навіть крізь фільтр, — відповіла матір. — Багатства. Але чи купиш за них воду? — Вона вказала по той бік пустелі. — Там не видко штучних вогнів.
— Фримени мали б ховатися в січі за тими скелями, — відказав юнак.
Праворуч срібний диск зійшов над небокраєм — перший місяць. На ньому чітко виднілися обриси руки. Джессіка розглядала сріблясто-білий пісок у місячному сяйві.
— Я встановив гупало в найглибшому місці розколини, — мовив Пол. — Щойно я запалю свічку, у нас буде близько тридцяти хвилин.
— Тридцять хвилин?
— Перш ніж воно почне кликати… хробака.
— Звісно. Я готова йти.
Юнак прослизнув збоку, й Джессіка почула, як він повертається в розколину.
«Ніч — це тунель, — подумала вона, — діра, що веде в завтра… якщо в нас буде завтра. — Вона похитала головою. — І чому я міркую так похмуро? Не цьому мене вчили!»
Пол повернувся, підняв рюкзак і рушив униз, до першої дюни, де спинився і слухав, як матір підходить до нього. Вчував її кроки і шелест піску — таємний код, що захищав пустелю від чужинців.
— Потрібно рухатися без ритму, — мовив Пол і пригадав людей, які крокували піском… і справжньою пам’яттю, і пророчою.
— Поглянь, як я йду, — сказав він. — Так по піску ходять фримени.
Він вийшов із навітряного боку бархана й обігнув його. Рухався, волочачи ноги…
Джессіка подивилася, як син пройшов десять кроків, і рушила за ним, копіюючи його ходу. Вона збагнула принцип: звук має скидатися на природне шарудіння піску… наче вітер. Але м’язи опиралися цьому неприродному, ламаному зразку. Крок… ковзнути… ковзнути… крок… крок… пауза… ковзнути… крок…
Час навколо них розтягнувся. Здавалося, що скелі попереду нітрохи не наближалися. Кряж позаду й досі видавався високим.
— Гуп! Гуп! Гуп! Гуп!
Звук долинав зі скелі, яка лишилася позаду.
— Гупало, — прошипів Пол.
Бемкання все лунало й лунало, й було надзвичайно складно не піддатися нав’язаному ним ритму.
— Гуп… гуп… гуп… гуп…
Вони рухалися осяяною місяцем западиною, яку розривало гучне бемкання. Вгору й униз поміж дюнами: крок… ковзнути… пауза… крок… По зернистому піску, що котився під ногами: ковзнути… пауза… крок…
І весь час їхні вуха чекали на особливе шипіння.
Коли той звук з’явився, то спершу він був таким тихим, що маскувався під шаркання їхніх власних ніг. Однак він наростав… ставав гучнішим і гучнішим… десь із заходу.
— Гуп… гуп… гуп… гуп… — виспівувало гупало.
Шипіння виповнило ніч позаду них. Вони озирнулися й побачили рухомий вал — хробака.
— Рухайся, — прошепотів Пол. — Не озирайся.
Тріскуча лють вибухнула в пітьмі скель, полишених ними. Спала ціла лавина галасу.
— Рухайся, — повторив Пол.
Він бачив, що вони вже сягнули тієї невидимої точки, коли дві скелі — одна попереду, а інша позаду — були рівновіддаленими.
А позаду ніч
