Дюна - Френк Херберт

— Більше не воруши його, — сказав Пол, стишивши голос до шепоту. — У нас скінчилася піна.

Стискаючи однією рукою лямку, Джессіка підвела погляд на сина.

Пол кинув порожній паракомпас на дно котловини й мовив:

— Дай мені другу руку. А тепер слухай уважно. Я потягну тебе вбік і вниз. Не відпускай лямку. Згори впаде небагато піску. Цей схил уже стабілізувався. Моя єдина мета — не дозволити твоїй голові опинитися під піском. Щойно діра заповниться, ми зможемо відкопати тебе й витягнути рюкзак.

— Ясно, — відказала вона.

— Готова?

— Готова, — вона стиснула пальцями лямку.

Одним ривком Пол наполовину витягнув Джессіку з діри, тримаючи її голову вище, коли піниста загата прорвалася й пісок покотився вниз. Щойно потік стих, Джессіка лишилася закопаною по пояс. Її ліву руку й плече й досі було заховано під піском, а підборіддя захищали складки Полового плаща. Плече боліло від покладеного на нього навантаження.

— Я тримаю лямку, — мовила жінка.

Пол повільно запустив руку в пісок біля неї і намацав лямку.

— Разом, — сказав він. — Тягнемо рівномірно, щоб не порвати.

Доки вони тягнули рюкзак, ще трохи піску посипалося на них. Коли лямка з’явилася на поверхні, Пол зупинився і витягнув матір із піщаного полону. Разом вони витягнули рюкзак із пастки у схилі.

За кілька хвилин вони вже стояли на дні розколини, тримаючись руками за рюкзак.

Пол поглянув на матір. Піна заплямувала її обличчя і плащ. Пісок прилип до неї там, де засохла піна. Вона скидалася на мішень, у яку кидали кульки мокрого зеленого піску.

— Справжнісінька нечупара, — сказав Пол.

— Теж мені красень знайшовся, — відповіла матір.

Вони зайшлися сміхом, а тоді враз охололи.

— Цього не мало трапитися, — сказав Пол. — Я повівся необачно.

Вона стенула плечима й відчула, як засохлий пісок спадає з плаща.

— Я поставлю намет, — сказав юнак. — Краще зніми цього плаща й витруси його. — Він відвернувся і взяв рюкзак.

Джессіка кивнула, враз відчувши завелику втому, щоб відповідати.

— У скелі помітні дірки від кілків, — сказав Пол. — Хтось уже раніше ставив тут намети.

«Чому б і ні?» — подумала Джессіка, обтрушуючи плащ. Це місце цілком зручне. Воно розташувалося глибоко між скелями й за чотири кілометри до наступного скелястого масиву: досить високо над рівнем пустелі, щоб сховатися від хробаків, але й досить близько, щоб можна було здійснити легкий перехід.

Жінка обернулася й побачила: Пол уже напнув намет, який за формою нагадував ребристу півкулю, що зливалася зі скелястими стінами розколини.

Пол пройшов повз неї і підняв бінокль. Швидким рухом він вирівняв його внутрішній тиск і навів олійні лінзи на скелястий кряж, що здіймав свої золотаві піки у світанковому сяйві відкритої пустелі.

Джессіка дивилася, як син розглядає апокаліптичний краєвид, вивчаючи піщані річки та каньйони.

— Там щось росте, — зауважив він.

Джессіка знайшла запасний бінокль у рюкзаку біля намету й підійшла до Пола.

— Он там, — сказав він, однією рукою притримуючи бінокль, а другою — вказуючи матері напрямок.

Вона подивилася туди.

— Саґваро, — відказала вона. — Суха трава.

— Там можуть бути люди, — висунув ідею Пол.

— Там можуть бути рештки випробувальної ботанічної станції, — зауважила жінка.

— Та місцина розташована далеко на південь у пустелі, — Пол опустив бінокль і почухав шкіру під фільтром. Губи були сухими та обвітреними, а в роті відчувався сухий присмак спраги. — Це дуже схоже на фрименське поселення, — додав він.

— А ми впевнені, що фримени будуть доброзичливими до нас?

— Кайнс пообіцяв допомогу.

«Однак людей пустелі виповнює відчай, — подумала вона. — Я сама відчула його сьогодні. А люди у відчаї можуть убити нас, щоб отримати нашу воду».

Вона заплющила очі, щоб не бачити цю пустку, й відродила в пам’яті спогад про Каладан. Це трапилося, коли вони з Герцогом Лето гуляли Каладаном, ще до народження Пола. Вони пролітали над південними джунглями, над дикорослими травами й рисовими полями в дельтах. Вони бачили ряди мурашок у зеленому безмірі — то бригади людей несли свої вантажі на закріплених на плечах силових підвісках. А біля моря майоріли білі пелюстки трищоглових дау[48].

Усе це зникло.

Джессіка розплющила очі й зосередила погляд на непорушних барханах, на хвилях тепла, що наповнювали день. Невгамовні демони спеки збурювали повітря у відкритій пустелі. Здавалося, ніби скелястий кряж перед ними бовванів крізь дешеві скельця.

Відкритий край розколини на мить огорнув піщаний серпанок. Пісок із шелестом прокотився вниз, звіяний подихом ранкового вітерцю і порухами яструбів, що здіймалися з вершини кручі. Коли обвал стих, шипіння не зникало. Воно все наростало, й варто було раз почути той звук, щоб не забути ніколи.

— Хробак, — прошепотів Пол.

Шурхіт долинав звідкись праворуч. Із такою байдужою величчю, на яку неможливо не зважати. Звивистий піщаний вал прокотився між дюнами в полі їхнього зору. Вал зринув попереду, а тоді розтанув, неначе бурун у морі. Він щез, рушивши ліворуч.

Шипіння стихло й замовкло.

— Я бачив космічні фрегати, менші за нього, — прошепотів Пол.

Джессіка кивнула, й далі витріщаючись на пустелю. Там, де пройшов хробак, лишилася зяюча порожнеча. Той нескінченний рів простягався аж до далекого небокраю.

— Коли відпочинемо, — мовила Джессіка, — маємо продовжити твоє навчання.

Він потамував напад раптового гніву й відповів:

— Мамо, ти не думаєш, що ми могли б обійтися без…

— Сьогодні ти запанікував, — сказала вона. — Можливо, ти знаєш свій мозок і бінду-нерватуру краще, ніж я, однак ти маєш іще багато дізнатися про прана-мускулатуру свого тіла. Поле, часом тіло діє саме по собі, і я можу пояснити тобі, як керувати ним. Ти маєш навчитися контролювати кожен м’яз, кожну фібру свого тіла. Потрібно повторити вправи для рук. Почнемо з м’язів на пальцях, долоневого сухожилля й чутливості подушечок. — Вона відвернулася. — А тепер іди в намет.

Він зігнув пальці лівої руки і дивився, як матір заповзла у вхідний клапан. Він знав, що не зможе боротися з її впертістю… що має погодитися.

«Що б вони зі мною не зробили, я сам доклав до цього руку», — подумав він.

Повторити вправи для рук!

Юнак глянув на долоню. Якою ж крихітною і неспівмірною здавалася вона порівняно з такою істотою, як хробак.

28

Ми прийшли з Каладана — райського світу для нашої форми життя. Там нам не треба було вибудовувати рай для тіла чи свідомості — ми могли бачити його навколо