Дюна - Френк Херберт

Удавшись до засвоєної від матері методики Бене Ґессерит, Пол угамував своє серцебиття й перетворив власну свідомість на чисту дошку, на якій можна записати останні кілька митей. Кожен частковий зсув і вигин піщаного потоку повторив свій рух у його пам’яті, пересуваючись із внутрішньою величчю, яка контрастувала з часткою секунди реального часу, який знадобився для того, щоб усе згадати.

Тепер Пол піднімався схилом навскоси, обережно мацаючи поверхню, аж доки не знайшов стіну розщелини, скелястий зріз. Він почав копати, обережно відсовуючи пісок, щоб не зрушити інший бік. Його долоні натрапили на шматок тканини. Він почав шукати далі і знайшов мамину руку. М’яко провів по ній і очистив обличчя.

— Ти мене чуєш? — прошепотів він.

Мовчання.

Юнак почав копати швидше й звільнив материні плечі. Здавалося, що її тіло позбавлене життя, але Пол відчув повільне серцебиття.

«Бінду-затримка», — мовив він собі.

Пол розчистив пісок мамі до талії, поклав її руки собі на плечі й потягнув униз по схилу, спершу повільно, а потім якомога швидше, адже відчув, як угорі зсувається пісок. Він тягнув її все швидше й швидше, важко дихаючи від напруги, й намагався утримати рівновагу. Він уже добіг до ділянки щільного піску з матір’ю на плечах і мчав далі, аж раптом увесь схил сповз донизу з гучним шипінням, яке відбилося луною, посиленою скелястими стінами.

Хлопець дійшов до краю розщелини, за тридцять метрів від якого простягалися в пустелю дюни. М’яко поклав матір на пісок і прошепотів слово, потрібне для того, щоб вивести її зі стану заціпеніння.

Джессіка повільно прокидалася, дихаючи щораз глибше й глибше.

— Я знала, що ти знайдеш мене, — прошепотіла жінка.

Він озирнувся на тріщину.

— Можливо, я вчинив би людяніше, якби не зробив цього.

— Поле!

— Я втратив рюкзак, — сказав він. — Його поховано під сотнями тонн піску… щонайменше.

— Там усе?

— Запаси води, диститент — усе, що потрібно, — він торкнувся кишені. — Проте в мене із собою паракомпас. — Обмацав черес. — Ніж і бінокль. Перед смертю ми можемо добре роздивитися місцину.

Цієї ж миті на обрії ліворуч від краю розщелини зійшло сонце. Барви заграли на піску у відкритій пустелі. Хор пташок зайшовся співом із потаємних куточків скель.

Та очі Джессіки бачили тільки відчай на обличчі Пола. Сповнивши голос зневагою, вона мовила:

— Це так тебе вчили?

— Ти не розумієш? — запитав він. — Усе, що потрібно нам для виживання тут, — під піщаними завалами.

— Мене ж ти знайшов, — її голос звучав м’яко й переконливо.

Пол сів навпочіпки.

Він поглянув на новий схил у розколині, вивчав його, звертаючи увагу на нещільність піску.

— Якби ми могли знерухомити маленьку ділянку схилу й верхню поверхню проходу, виритого в піску, то могли б докопатися до рюкзака. Це могла б зробити вода, але в нас недостатньо води для… — Він замовк, а тоді додав: — Піна.

Джессіка завмерла, боячись порушити хід його думок, роботу мозку, що працював у гіперрежимі.

Пол глянув на відкриті дюни, долучивши до пошуку ніздрі та очі, а тоді знайшов потрібний напрямок і зосередився на темній ділянці піску вдалині.

— Прянощі, — мовив він. — У них лужна природа. А в мене є паракомпас. У нього кислотний блок живлення.

Джессіка сиділа, притулившись спиною до скелі.

Пол, зовсім не зважаючи на неї, підвівся і рушив уперед по утрамбованому вітром піску, що простягався від розщелини до пустелі.

Вона бачила, як він іде, ламаючи ритм власної ходи — крок, пауза, крок-крок… ковзнути… пауза…

Його кроки не мали ритму — ніщо не підкаже хижому хробакові, що пустелею мандрує щось нетутешнє.

Пол сягнув меланжевої плями, насипав гірку прянощів у складку плаща й повернувся до розщелини. Висипав здобич на пісок перед Джессікою, сів навпочіпки й узявся розбирати паракомпас за допомогою кінчика ножа. Йому вдалося зняти картушку компаса. Юнак зняв черес і розклав на ньому деталі компаса, а тоді витягнув блок живлення. Далі — стрілковий механізм. У приладі лишилася порожня чашоподібна заглибина.

— Тобі знадобиться вода, — мовила Джессіка.

Пол узяв трубку біля шиї, набрав повний рот води й виплюнув її в заглибину компаса.

«Якщо план провалиться, цю воду буде витрачено марно, — подумала Джессіка. — Але тоді це вже не матиме жодного значення».

Пол розрізав ножем блок живлення й опустив наявні в ньому кристали у воду. Вони трохи зашипіли й стихли.

Погляд Джессіки вихопив угорі над ними якийсь рух. Вона підвела очі й помітила яструбів, що всілися по краю розщелини. Вони витягнули шиї, витріщаючись на відкриту воду.

«Велика Матір! — подумала вона. — Вони відчувають воду навіть із такої відстані!»

Пол зібрав паракомпас, лишивши тільки дірку для рідини на місці кнопки увімкнення. Узявши в одну руку переобладнаний прилад, а в другу — жменьку прянощів, Пол повернувся до розщелини, вивчаючи положення схилу. Його плащ надимався, адже не було череса, щоб стримувати його. Він трішки піднявся схилом, відкидаючи піщані потоки й хмари пилу.

А тоді спинився, закинув дрібку прянощів у паракомпас і потрусив прилад.

З дірки, де була кнопка увімкнення, потекла зелена піна. Пол спрямував її на схил, окресливши речовиною низьку дугу, й почав відкидати пісок, знерухомлюючи схил піною.

Джессіка підійшла до нього ближче й гукнула:

— Допомогти?

— Іди сюди й копай, — відказав він. — Потрібно заглибитися десь на три метри. Має бути десь тут, — доки він говорив, піна припинила текти з прилада.

— Хутко, — мовив Пол. — Невідомо, скільки ця піна стримуватиме пісок.

Джессіка видерлася до Пола, а він тим часом кинув іще дрібку прянощів у дірку й потрусив паракомпас. Піна знову потекла з нього.

Доки Пол вибудовував пінисту огорожу, Джессіка руками копала пісок, відкидаючи його вниз по схилу.

— Як глибоко? — видихнула вона.

— Близько трьох метрів, — відказав юнак. — І я можу лише приблизно визначити місце розташування. Можливо, нам доведеться розширити цю діру, — він ступив убік, провалюючись у нещільному піску. — Копай трішки вбік, не потрібно рухатися прямо вниз.

Джессіка послухалася.

Діра повільно ставала чимраз глибшою і вже навіть сягнула дна котловини, однак від рюкзака не було й сліду.

«Невже я помилився? — запитував сам себе Пол. — Це я запанікував і припустився помилки. Невже страх скалічив мої здібності?»

Він глянув на паракомпас. Лишилося менше ніж дві унції кислотного розчину.

Джессіка випросталася в дірі. Вона витерла щоку заплямованою піною рукою. Її очі зустрілися з Половими.

— Верхній схил, — мовив Пол. — А тепер — обережно. — Він додав