Дюна - Френк Херберт

Вони йшли далі й далі… М’язи охопив механічний біль, що розтягнувся до нескінченності, але Пол бачив, що омріяна гряда попереду зростала.

Джессіка йшла крізь порожнечу в повному зосередженні, розуміючи, що тільки сила волі змушує її пересувати ноги. Сухість випікала горло, а звуки позаду відкидали всю надію спинитися і ковтнути з водокишені дистикоста.

— Гуп… гуп…

Лють із новою силою впала на далекий кряж, потопивши поклик гупала.

Тиша!

— Швидше, — прошепотів Пол.

Джессіка кивнула, хоч і знала, що син не побачить її жесту. Вона сама потребувала цієї дії, щоб сказати собі, що потрібно ще більше вимагати від м’язів, які вже й так на межі виснаження від неприродних рухів…

Безпечна скеля попереду вже сягала зірок, і Пол побачив, що біля підніжжя простягається смуга рівного піску. Він ступив на неї, заточився від утоми, але відновив рівновагу, несвідомо виставивши ногу.

Гучний удар прокотився піском навколо них.

Пол миттю відійшов на два кроки.

— Бум! Бум!

— Барабанні піски! — зашипіла Джессіка.

Пол вирівнявся. Окинувши оком піски навколо них, він побачив, що до скель лишається близько двохсот метрів.

А позаду долинало шелестіння — неначе вітер, неначе водний потік у місці, де не буває води.

— Біжи! — крикнула Джессіка. — Поле, біжи!

І вони побігли.

Барабанний бій відлунював під ногами. Вони подолали цю смугу й вибігли на гравій. Певний час біг дарував полегшення м’язам зболеним, незвичним, позбавленим ритму рухом. Дія була зрозумілою, ритмічною. Але пісок і гравій гальмували їхні рухи, а шелест від наближення хробака скидався на бурю, що наростала позаду них.

Джессіка впала на коліна. Вона могла думати лише про втому й жахний звук.

Пол підхопив її.

Вони бігли пліч-о-пліч.

У піску перед ними стирчав тонкий стовп. Вони проминули його й побачили ще один.

Свідомість Джессіки змогла сприйняти ці стовпи, тільки коли вони їх проминули. Ось іще один — його обточена вітром поверхня стирчала з розламу в скелі.

Ще один.

Скеля!

Джессіка крізь ноги вбирала відчуття твердої поверхні, що не чинила опору, й ця надійність додала їй нової сили.

Позаду них змовк шелест руху хробака.

Джессіка й Пол повернулися, вдивляючись у пустелю.

Там, де починалися дюни, за п’ятдесят метрів від підніжжя скелі, срібно-сіра дуга здійнялася над пустелею, розвіваючи в різні боки потоки піску й пилу. Вона піднімалася все вище й обернулася на велетенський хижий рот. Це була кругла чорна діра. Вістря зубів сяяли під місяцем.

Рот наближався до вузької тріщини, де заховалися Пол і Джессіка. Запах кориці вдарив їм у ніздрі. Місячний блиск вигравав на кришталевих зубах.

Величезний рот хитався туди-сюди.

Пол затамував подих.

Джессіка, припавши до землі, не опускала очей.

Їй знадобилася вся концентрація Бене Ґессерит, щоб угамувати первісний жах, аби здолати страх расової пам’яті, що ладен був ось-ось виповнити її розум.

Раптом Пола охопила бурхлива радість. За мить до того він здолав часову межу й ступив на невідому територію. Він міг відчути темряву навколо — ніщо не відкривалося його внутрішньому зору. Неначе він ступив крок, що занурив його в криницю… або в гребінь хвилі, звідки не видно майбутнього. У краєвиді відбулася глибинна зміна.

Замість того щоб налякати Пола, відчуття темряви часу посилило гіпермобілізацію інших чуттів. Він збагнув, що може осягнути кожен видимий нюанс істоти, що здіймалася над піском і шукала його. Її рот сягав вісімдесяти метрів у діаметрі… кришталеві зуби, за формою схожі на вигнуті крис-ножі, виблискували по колу… могутній дух кориці, тонкий запах альдегідів… кислоти…

Кинувшись на скелі над ними, хробак, закрив собою місячне сяйво. Водоспад дрібних камінців і піску посипався у їхню вузьку схованку.

Пол відтягнув матір назад.

Кориця!

Її запах затопив юнака.

«Що в хробака спільного з прянощами, меланжем?» — запитав він сам у себе. А тоді пригадав, як Лієт-Кайнс прохопився, туманно натякнувши на зв’язок між хробаком і прянощами.

— Барррууум!

Здавалося, ніби праворуч пролунав гуркіт сухого грому.

І знову:

— Барррууум!

Хробак повернувся назад у пустелю і завмер там на мить. Його кришталеві зуби біліли під місяцем.

— Гуп! Гуп! Гуп! Гуп!

«Ще одне гупало!» — подумав Пол.

Звук долинав звідкілясь праворуч.

Хробак затремтів, а тоді пірнув у пісок. Лишився тільки подібний до чорторию пагорб, рухома дуга тунелю, що здіймалася над дюнами.

Пісок заскрипів.

Істота пірнула глибше, позадкувала, повернула. Вона перетворилася на вал рухомого піску, що звивався в прорізі між дюнами.

Пол вийшов із розколини і дивився, як піщана хвиля зникає в напрямку, звідки кликало нове гупало.

Джессіка йшла за ним, прислухаючись:

— Гуп… гуп… гуп… гуп… гуп…

Незабаром звук замовк.

Пол намацав трубку дистикоста й ковтнув очищеної води.

Джессіка зосередилася на його дії, однак у її мозку панувала порожнеча від утоми та відгомону жаху.

— Він точно пішов? — прошепотіла вона.

— Хтось покликав його, — відповів Пол. — Фримени.

Вона відчула, як енергія її тіла відновлюється.

— Він був таким великим!

— Не настільки великим, як той, що проковтнув наш ’топтер.

— Ти певен, що це фримени?

— Вони використали гупало.

— Чому б це їм допомагати нам?

— Може, вони й не допомагали нам. Може, вони просто кликали хробака.

— Чому?

Відповідь зависла десь на межі розуміння, однак відмовилася зринати. У його мозку з’явилося видіння чогось пов’язаного зі складаними колючими палицями в рюкзаку — «гаками творця».

— Чому б їм кликати хробака? — запитала Джессіка.

Подих страху торкнувся Полової свідомості, й він змусив себе відвернутися від матері й поглянути на скелю.

— Краще б нам відшукати шлях нагору, доки не зійшло сонце. — Хлопець указав рукою. — Ті стовпи, що ми проминули, — ось іще такі.

Вона простежила за його рухом, і побачила стовпи — вищерблені вітром маркери, — що бовваніли в тіні вузького виступу, який звивався розколиною високо над ними.

— Вони вказують шлях нагору, — сказав Пол.

Він почепив рюкзак на плечі, підійшов до підніжжя виступу й почав дертися вгору.

Джессіка зачекала хвилинку, щоб відпочити й відновити сили, а тоді полізла за ним.

Вони дерлися все вище, орієнтуючись на вказівні стовпи, аж доки скелястий карниз не перетворився на тонкі вуста схожого на рот входу в темну розколину.

Пол нахилив голову, щоб зазирнути в затінену схованку. Він відчував, як непевно стоять ноги на вузькому карнизі, але змусив себе діяти обережно. У розколині він бачив тільки темряву. Вона простягалася вгору, аж до зірок. Пол напружив слух, але почув тільки ті звуки, на які й чекав: тихий шурхіт піску, дзижчання комах, тупотіння якоїсь дрібної тваринки. Юнак однією ногою ступив у темряву розколини, намацавши