Дюна - Френк Херберт

— Б’ємо ворогів по черзі, так виходить?

— Так.

— Так чинять фримени?

— Можливо.

— Ти сказав, що життя серед фрименів може видатися мені надто непривітним. Це тому, що вони живуть у відкритій пустелі?

— Хто знає, де живуть фримени? Для нас Центральне плато — безлюдна місцина. Але я хотів би детальніше обговорити…

— Мені казали, що Гільдія рідко веде свої меланжеві ліхтери над пустелею, — промовив Галлек. — Але також ходять чутки, що, якщо все ж таки летіти пустелею і знати, де шукати, можна побачити острівки зелені.

— Чутки! — насмішкувато кинув Туек. — Ти хочеш обирати між нами та фрименами? У нас є засоби безпеки, наша власна січ витесана в скелі, у нас є таємні водні резервуари. Ми ведемо життя цивілізованих людей. А фримени — лише кілька галасливих ватаг, яких ми наймаємо для пошуку прянощів.

— Але вони здатні вбивати Харконненів.

— А хочеш знати наслідок цього всього? Навіть зараз їх переслідують, неначе тварин — із лазерострілами, бо вони не мають щитів. Їх винищують. Чому? Бо вони вбивали Харконненів.

— А вони точно вбивали Харконненів?

— Про що ти?

— Ти хіба не чув, що, можливо, серед Харконненів були сардаукари?

— Іще одні чутки.

— Але погром — зовсім не в стилі Харконненів. Це марнотратство.

— Я вірю лише тому, що бачу на власні очі, — сказав Туек. — Зроби свій вибір, вояче. Я або фримени. Я обіцяю тобі безпеку й шанс пролити кров, якої ми обидва жадаємо. Будь певен щодо цього. А фримени запропонують тобі лише життя переслідуваного.

Галлек вагався. Він чув мудрість і співчуття в словах Туека, але його щось насторожувало, хоч він і не розумів, що саме.

— Вір своїм власним умінням, — сказав Туек. — Чиї рішення провели тебе крізь бій? Твої власні. Вирішуй.

— Хай так, — промовив Галлек. — Герцог і його син мертві?

— Так уважають Харконнени. А в таких питаннях я схильний їм вірити. — Вуста Туека викривив вищир. — Але це єдине, у чому я їм довіряю.

— Тоді хай буде так, — повторив Галлек. Він підняв правицю в традиційному жесті — долонею вгору, притиснувши великий палець. — Мій меч належить тобі.

— Я приймаю це.

— Хочеш, аби я переконав своїх людей?

— Невже ти дозволиш їм обирати самостійно?

— Вони підуть за мною, але більшість із них народилася на Каладані. Арракіс виявився зовсім не таким, як вони гадали. Тут вони втратили все, окрім своїх життів. Я хотів би, щоб вони самі обирали своє майбутнє.

— Зараз нема часу на вагання, — відрізав Туек. — Досі вони йшли за тобою.

— То, виходить, вони тобі потрібні?

— У нас завжди знайдеться робота для досвідчених вояків… зараз більше, ніж будь-коли.

— Ти прийняв мій меч. Хочеш, аби я переконав людей?

— Я гадаю, вони підуть за тобою, Ґурні Галлеку.

— Сподіваюся.

— Певен.

— Я сам можу ухвалювати рішення?

— Так.

Галлек важко підвівся з ковшоподібного крісла, раптом збагнувши, скільки ж зусиль вимагає від нього навіть ця проста дія.

— Зараз я хотів би поглянути, де їх розташують і чи забезпечені вони всім необхідним, — сказав він.

— Порадься з моїм інтендантом, — промовив Туек. — Його звуть Дріск. Передай, що я наказував виявити до тебе максимум уваги та шани. Я скоро до тебе приєднаюся. Спершу маю простежити за відправленням прянощів.

— Удача пройде всюди, — кинув Галлек.

— Усюди, — погодився Туек. — У час безладдя для нашого бізнесу відкриваються рідкісні можливості.

Галлек кивнув, щось легенько зашурхотіло, й він відчув рух повітря — позаду нього відчинився люк. Чоловік обернувся, пірнув у прохід і вийшов із приймальні.

Він опинився в залі, куди його з людьми провели помічники Туека. Довге вузьке приміщення видовбане в скелі — гладенькі стіни свідчили, що під час роботи користувалися лазерорізами. Стеля здіймалася достатньо високо, щоб продовжувати природний опорний вигин скелі та забезпечити внутрішню циркуляцію повітря. Підставки та шафки для зброї тягнулися вздовж стін.

Галлек із гордістю відзначив, що ті з людей, хто міг стояти, стояли — ні втома, ні поразка не були для них підставою для відпочинку. Медики контрабандистів сновигали між ними, підходячи до поранених. Ліворуч лежали люди на ношах, поряд із кожним сидів хтось із Атрідів.

Атрідівське правило «Ми дбаємо про своїх!» намертво закарбувалося в них, неначе в камені, зауважив Галлек.

Один із офіцерів підійшов до нього, витягаючи з чохла дев’ятиструнний балісет Галлека. Різко відсалютувавши, чоловік сказав:

— Сер, лікарі кажуть, що для Маттаї шансів нема. У них тут немає банку кісток і органів — лише перше необхідне. Маттаї не довго зосталося, кажуть вони, й він кличе вас.

— Навіщо?

Лейтенант простягнув Ґурні балісет.

— Маттаї хотів би почути пісню, яка полегшить його відхід. Він каже, ви її знаєте… він часто просив вас зіграти її, — чоловік ковтнув. — Вона називається «Моя кохана», сер. Якщо ви…

— Я її знаю, — Галлек узяв баллісет, дістав із паза на деці мультимедіатор. Видобув м’який акорд з інструмента, виявивши, що хтось його вже налаштував. Ґурні запекло в очах, але він прогнав ці думки, рушивши за мелодією. Награючи мотив, він змушував себе невимушено посміхатися.

Кілька з його людей і лікар контрабандистів схилился над ношами. Коли Галлек підійшов, один із чоловіків тихо заспівав, легко вловивши давно знайомий ритм:

— Стоїть моя кохана край вікна,

Тендітний силует у склі злотому,

Прекрасний стан, заграв червоних тло

Здійнявши руки… зігнеш їх додолу.

До мене йди…

До мене йди, коханих рук тепло.

Для мене…

Для мене, о коханих рук тепло.

Співак замовк, простягнув перев’язану руку й прикрив повіки чоловіка на ношах.

Галлек завершив мелодію тихим м’яким акордом, міркуючи:

«Тепер нас сімдесят три».

29

Багатьом людям складно зрозуміти родинне життя в Королівських Яслах, але я спробую дати його короткий огляд. Гадаю, у мого батька був тільки один справжній друг. Це граф Хасимир Фенрінґ, генетичний євнух й один із найсмертоносніших воїнів у Імперії. Одного дня граф, охайний, але бридкий коротун, привів до батька нову рабиню-наложницю, і матір відрядила мене шпигувати за тим, як розгортатимуться події. Усі ми шпигували за батьком із метою самозахисту. Жодна з рабинь-наложниць, звісно ж, не могла, відповідно до угоди між Бене Ґессерит і Гільдією, народити Королівського Спадкоємця, але інтриги плелися постійно й тиснули на нас своєю одноманітністю. Ми — матір, сестри і я — перетворилися на експертів з уникання найхитромудріших знарядь убивства. Можливо, те, що я скажу, здаватиметься жахливим, але я зовсім не певна, що батько був непричетним до всіх тих замахів. Королівська родина — не така, як інші. Отже, привели нову рабиню-наложницю