Дюна - Френк Херберт
Вони підвели погляд на зоряне сяйво, облямоване стінами-скелями. Матір, яка стояла поруч, була схожою на розмиту рухому сіру постать.
— Якби ж ми могли засвітити ліхтарика, — прошепотів він.
— У нас є інші чуття, крім зору, — відповіла жінка.
Пол ступив уперед, перенісши вагу на опорну ногу, а тоді спробував ступити ще один крок, але нога натрапила на перешкоду. Він підняв ногу й намацав сходинку, на яку й став. Хлопець виставив долоню назад, знайшов мамину руку й знову потягнув жінку за плащ.
Ще одна сходинка.
— Гадаю, вони ведуть на вершину, — прошепотів юнак.
«Гладенькі й рівні сходинки, — подумала Джессіка. — Без сумніву, зроблені людиною».
Вона йшла за тінистими обрисами Полових рухів, відчуваючи під ногами сходи. Скелясті стіни звужувалися, аж доки жінка ледь не стала торкатися до них плечима. Сходи завершувалися шліцованим проходом близько двадцяти метрів завдовжки, що виходив до пологої, залитої місячним сяйвом котловини.
Пол ступив на край котловини й прошепотів:
— Яке прекрасне місце.
Джессіка стояла на крок позаду нього й могла лише дивитися ввись у мовчазній згоді.
Попри втому, подразнення від рекатетерів, носових корків і незатишної щільності дистикоста, попри страх і болісне бажання спочинку, краса цієї котловини заполонила її чуття, змусила спинитися і споглядати.
— Неначе в казковому краї, — прошепотів Пол.
Джессіка кивнула.
Перед нею простягалася пустельна рослинність — кущі, кактуси, крихітні скупчення листочків — усе тремтіло в місячному світлі. Кільцева стіна ліворуч від неї здавалася темною, а праворуч — посрібленою місяцем.
— Це має бути фрименська місцина, — сказав Пол.
— Якщо тут вижило так багато рослин, десь мають бути й люди, — погодилася матір. Вона відкрила трубку з водокишені дистикоста й ковтнула. Тепла, трішки кисла рідина стікала по її горлі. Жінка відчула, як вона освіжила її. Коли Джессіка закривала трубку, під ковпачком затріщали піщинки.
Увагу Пола привернув рух — щось совгалося на дні котловини, праворуч. Він глянув униз крізь димчасті чагарники й трави на осяяний місяцем піщаний клин, на якому й виднілося те дрібне вовтузіння — гоп-гоп, стриб, гоп-скок.
— Миші! — прошипів він.
«Стриб-гоп-гоп!» — вони зникли в тіні й загубилися.
Щось беззвучно прошмигнуло повз них до мишей. Тоді пролунав тихий писк, шелест крил — і примарний сірий птах здійнявся над котловиною, стискаючи лапами маленьку темну тінь.
«Ми потребували цього застереження», — подумала Джессіка.
Пол не відривав погляду від котловини. Він вдихнув і відчув, як тихим контральто виповнював ніч їдкий запах полину. Хижий птах — він думав про нього, як про звичну частину пустелі. Той приніс у котловину таку непорушність, що здавалося, ніби чути, як тече молочна блакить місячного сяйва крізь завмерлі на варті саґваро та колючі кастилеї. Тихо бриніло світло, і той звук був бездоганнішим у своїй гармонії, ніж будь-яка музика всесвіту.
— Нам варто було б знайти місце для намету, — сказав юнак. — Завтра можемо спробувати пошукати фрименів, які…
— Більшість непроханих гостей шкодує, що знайшла фрименів!
Ці слова промовив важкий чоловічий голос, зруйнувавши прекрасну мить. Голос долинав зверху й праворуч.
— Чужинці, не тікайте, будь ласка, — відказав голос, коли Пол спробував відступити до тунелю. — Якщо побіжите, лише змарнуєте воду ваших тіл.
«Їм потрібна вода нашої плоті! — подумала Джессіка. Її м’язи скинули всю втому й враз прийшли до стану повної готовності, хоча зовні цього й не було помітно. Вона визначила, звідки долинав голос, міркуючи: — Яка вправність! Я й не почула його кроків». І тоді вона збагнула, що власник того голосу рухався надзвичайно тихо, імітуючи природні звуки пустелі.
Інший голос гукнув із краю котловини ліворуч.
— Хутчіше, Стіле. Забираймо їхню воду й рушаймо далі. До світанку лишилося мало часу.
Пол, який іще не навчився так швидко реагувати, як матір, засмутився, що закляк і спробував утекти, що затьмарив свої вміння миттю паніки. Тепер він змусив себе чинити так, як вона вчила його: розслабитися, а тоді вдавати, ніби розслабився, і напружити м’язи так, щоб мати змогу завдати удару в будь-якому напрямку.
І все ж таки він чув у собі відгомін страху і знав його причину. То був сліпий час, він не бачив такого майбутнього… а тепер вони оточені дикими фрименами, які цікавляться лише водою двох беззахисних тіл.
30
Фрименські релігійні вірування стали джерелом того, що ми знаємо сьогодні як «Стовпи Всесвіту», чиї Квізара Тафвід несуть поміж нас знамення, свідчення та пророцтва. Вони дарують нам містичний арракійський сплав, глибинна краса якого втілюється в бентежній музиці, заснованій на старих формах, але відміченій новим пробудженням. Хто ж не чув і кого не зворушив «Гімн Старця»?
Я крізь пустелю ноги волочив,
де міражів тремтіли легіони.
До слави жадібний, до небезпек охочий
Я брів до небокраю аль-Куляб,
вдивляючись, як час рівняє гори,
щоб упіймать і знищити мене.
До мене горобців летіла тьма,
нахабніших за зграї вовчі дикі.
На древо юності моєї вони всілись
І щебетали у гілках моїх.
Дзьобами потім на шматки порвали!
Принцеса Ірулан. Пробудження Арракіса
Верхівкою бархана повз чоловік. Він скидався на плямку в мерехтінні полуденного сонця. З одягу на ньому були тільки рештки плаща джубба, крізь дірки в якому виднілася гола шкіра, підставлена під немилосердну спеку. Від плаща відірвали каптур, але чоловік зумів скрутити тюрбан зі шматка тканини. З нього стирчали пасма піщаного волосся, домірні за барвою рідкій бороді та густим бровам. Під синіми на синьому очима темніли плями щік. Смуга сплутаного волосся на бороді й вусах показувала, де пролягала трубка дистикоста від носа до водокишень.
Чоловік спинився серед гребеня дюни, а руки його звисали з підвітряного схилу бархана. Кров запеклася в нього на спині, руках і ногах. Латки жовто-сірого піску прилипли до ран. Чоловік повільно підтягнув під себе руки, звівся на ноги й стояв, похитуючись. І навіть у такій, цілком спорадичній дії, досі відчувалися рештки колись точних рухів.
— Я Лієт-Кайнс, — сказав він, звертаючись до порожнього небокраю, і його голос видавався жорстокою пародією на ту силу, яку він колись знав. — Я Планетолог Його Імператорської Величності, — прошепотів він, — планетарний еколог Арракіса. Я хранитель цієї землі.
Він заточився і впав на бік із жорсткого, навітряного боку бархана. Його долоні слабко занурилися в пісок.
«Я хранитель цього піску», — думав він.
Чоловік збагнув, що наполовину марив, що мав би залізти в пісок, відшукати відносно прохолодне ґрунтове покриття і
