Дюна - Френк Херберт

Ураз Пол спинився на скелястому виступі, притримавши матір, яка наштовхнулася на нього.

Юнак указав ліворуч, і вона поглянула на обшири за його рукою. Вони стояли на вершині стрімчака, а на двісті метрів нижче простягався незворушний океан пустелі. Осяяні місяцем, хвилі мінилися тінями під різними кутами, вигиналися аж ген до інших скель, укритих сіруватим серпанком.

— Відкрита пустеля, — мовила Джессіка.

— Чималий нам шлях іще долати, — відказав Пол тихим голосом, приглушеним фільтровим клапаном на обличчі.

Джессіка зиркнула спершу ліворуч, а тоді праворуч: нічого, тільки пісок.

Пол дивився вперед, через бархани, вивчаючи рух тіней на місячній доріжці.

— Три чи чотири кілометри навпростець, — сказав він.

— Хробаки, — додала Джессіка.

— Звісно, — відказав Пол.

Жінка зосередилася на власній втомі, на болю в м’язах, що тиснув на всі її чуття.

— Може, відпочинемо і поїмо?

Пол зняв рюкзак, сів і притулився до нього. Тримаючись рукою за синове плече, Джессіка вмостилася біля нього. Щойно вона сіла, то помітила, як Пол повернувся і занишпорив у рюкзаку.

— Тримай, — мовив він.

Його рука сухо торкнулася її і вклала в долоню дві енергетичні капсули.

Жінка проковтнула їх, запивши малесеньким ковтком води із трубки дистикоста.

— Випий усю воду, — сказав Пол. — Це аксіома: найкраще зберігати воду у власному тілі. Так матимеш більше енергії і станеш сильнішою. Довіряй своєму дистикосту.

Вона послухалася, вицідивши до краплі вміст водокишень, і відчула, як до неї повертається енергія. А тоді подумала, як же мирно було сидіти тут у мить їхньої втоми, і їй спали на думку слова, сказані колись воїном-менестрелем Ґурні Галлеком: «Краще пустка й спокій, ніж дім, повен жертв і боротьби».

Джессіка повторила ці слова Полові.

— Таким був Ґурні, — відказав юнак.

У відтінках синового голосу вона почула, що Пол говорив про менестреля як про мертвого, й подумала: «Бідний Ґурні й справді міг померти». Сили Атрідів мертві, полонені або ж загублені, як і вони самі, в цій безводній порожнечі.

— Ґурні завжди мав напоготові влучну цитату, — сказав Пол. — Як зараз чую: «І оберну Я річки на суходіл, і передам землю в руку злочинців, і спустошу край та все, що в ньому, рукою чужих»[47].

Джессіка заплющила очі й відчула, що сама на межі сліз, зворушена стражданням у синовому голосі.

А тоді Пол мовив:

— Як ти… почуваєшся?

Вона збагнула, що питання стосувалося її вагітності, і відповіла:

— До народження твоєї сестри ще багато місяців. Я досі… в нормальній фізичній формі.

А сама подумала: «Як підкреслено офіційно розмовляю я з власним сином! — а тоді її Бене-Ґессеритський розум почав шукати причину цієї дивної холодності й знайшов її: — Я боюся власного сина. Боюся його відчуженості. Боюся того, що він бачить попереду, що може сказати мені».

Пол натягнув на очі каптур, прислухавшись до звуків ночі, що повнилися дзижчанням жуків. Його груди випалювала власна тиша. Ніс чухався. Юнак почухав його, витягнувши носовий корок, і відчув насичений запах кориці.

— Неподалік меланжеве родовище, — мовив він.

Ніжний вітерець пестив Полові щоки, шурхотів у складках бурнуса. Той вітер не ніс небезпечної бурі — хлопець уже навчився відчувати різницю.

— Скоро світанок, — мовив він.

Джессіка кивнула.

— Є спосіб безпечно перейти через відкритий пісок, — сказав Пол. — Ним послуговуються фримени.

— А хробаки?

— Якщо ми встромимо гупало з нашого фримпакета в скелях, — сказав Пол, — це на певний час відволіче увагу хробака.

Вона поглянула на залиту місячним сяйвом пустелю, що простягалася до іншого плоскогір’я.

— Часу вистачить, щоб здолати чотири кілометри?

— Можливо. І якщо нам удасться рухатися, видаючи лише природні звуки, такі, що не привернуть увагу хробака…

Пол розглядав відкриту пустелю й шукав відповіді в пророчій пам’яті, пригадуючи таємничі натяки на гупала й гаки творця в інструкції до фримпакета, що лежала в їхньому рятувальному рюкзаку. А ще його дивувало, що хробаки викликали в ньому лише тваринний жах. Він знав, і це було за межею розуміння, що хробаків потрібно поважати, а не боятися, якщо… якщо…

Він хитнув головою.

— Наші кроки мають бути позбавлені ритму, — мовила Джессіка.

— Що? Ох. Так. Якщо ми зламаємо ритм наших кроків… часом же й пісок зсовується сам. Хробаки ж не можуть кидатися на найдрібніші звуки. І все ж таки, перш ніж ми спробуємо, потрібно добре відпочити.

Він поглянув на іншу скелясту стіну, прочитавши час по намальованих місяцем вертикальним тіням.

— За годину світанок.

— Де ми проведемо день? — запитала жінка.

Повернувшись ліворуч, Пол указав рукою.

— Он там скелі повертають на північ. Як бачиш, та круча помережана тріщинами, а отже, стоїть із навітряного боку. Там мають бути доволі глибокі розколини.

— То, може, рушаймо? — запропонувала матір.

Він підвівся і допоміг їй стати на ноги.

— Ти достатньо відпочила, щоб спускатися? Я хочу дістатися якомога ближче до пустелі, перш ніж ми поставимо намет.

— Достатньо, — вона кивнула синові, щоб він рушав.

Пол завагався, а тоді почепив на плечі рюкзак і рушив скелею.

«Якби ж тільки в нас були силові підвіски, — подумала Джессіка. — Зіскочити тут було б набагато простіше. Але, можливо, у відкритій пустелі також потрібно уникати силових підвісок. Може, вони, як і щит, приваблюють хробаків».

Утікачі підійшли до гряди каскадів, що спускалася вниз, а за нею — у розколину, краї якої чітко виділялися в місячному сяйві.

Пол рухався вниз обережно, але квапливо, адже було очевидно, що місяць скоро згасне. Вони з матір’ю все глибше й глибше занурювалися у світ тіней. Обриси скель здіймалися до зірок навколо них. Розколина звузилася до десяти метрів завширшки на краю тьмяного сірого піщаного схилу, що зникав у темряві.

— Спускатимемося? — прошепотіла Джессіка.

— Гадаю, так.

Він перевірив однією ногою поверхню.

— Ми можемо з’їхати вниз, — мовив він. — Я піду першим. Зажди, доки не почуєш, що я приземлився.

— Будь обережним, — відказала матір.

Він ступив на схил і з’їхав його м’якою поверхнею аж до підніжжя, де пісок був твердішим. Ця місцина сховалася в глибині скелястих стін.

Пол почув шелест піску, що зсунувся позаду нього. Юнак спробував розгледіти темряву вгорі, аж раптом його ледве не збив із ніг піщаний потік. А тоді запала тиша.

— Мамо? — гукнув він.

Жодної відповіді.

— Мамо?

Хлопець кинув рюкзак і помчав угору схилом. Він дерся, копав і відкидав пісок, неначе божевільний.

— Мамо? — задихаючись волав він. — Мамо, де ти?

Ще одна піщана лавина зійшла на нього, закопавши по стегна. Він виліз із пустельної пастки.

«Вона потонула в піщаному зсуві, — подумав він. — Похована там.