Дюна - Френк Херберт

— Щойно ми зупинимося, біжи до скель, — сказав Пол. — Я візьму рюкзак.

— Бігти до… — Вона замовкла й кивнула. — Хробаки.

— Наші друзі хробаки, — виправив він матір. — Вони з’їдять ’топтер. Не лишиться жодних свідчень нашого приземлення.

«Як чітко він усе обміркував», — подумала вона.

Вони ковзнули нижче… нижче…

Ураз їхній рух набув стрімкості — розмиті тіні дюн, скелі, що здіймалися, як острови. М’яко перехилившись, ’топтер торкнувся верхівки дюни, проскочив піщану долину й зачепив іще один насип.

«Він зрізає швидкість об пісок», — захопилася його вправністю Джессіка.

— Приготуйся! — попередив Пол.

Він потягнув на себе крильчаті гальма — спершу м’яко, а тоді сильніше й сильніше. Відчув, як вони огортають повітря, а їхнє аспектне відношення спадає. Вітер виспівував у покривних і махових перах.

Раптом, легенько схилившись, немов попереджаючи про небезпеку, ослаблене бурею ліве крило вигнулося всередину, вдарившись об ’топтер. Корабель ковзнув верхівкою дюни й похилився ліворуч. Він упав, занурившись носом у наступний бархан у піщаному каскаді. Вони впали на зламане ліве крило, а праве — вказувало в небо.

Пол відстебнув пасок безпеки й кинувся вперед, перед матір’ю, щоб прочинити дверцята. Пісок засипав кабіну, принісши із собою запах спаленого кременю. Він схопив рюкзак із заднього сидіння й побачив, що матір уже звільнилася від паска. Вона видерлася на праве крісло, а звідти — на металевий корпус ’топтера. Пол ішов за нею, тягнучи за лямки рюкзак.

— Біжи! — наказав він.

Пол указав у напрямку дюн і далі, де височіла скеляста вежа, обточена піщаними вітрами.

Джессіка стрибнула з ’топтера й побігла, дряпаючись і сковзаючи дюною. Вона чула прискорене дихання Пола позаду себе. Вони видерлися на піщаний гребінь, що звивався до скель.

— Рухайся гребенем, — наказав Пол. — Так буде швидше.

Вони мчали до скель, і пісок потріскував у них під ногами.

З пустелі долинув новий звук: приглушений шепіт, шипіння, шорстке ковзання.

— Хробак, — гукнув Пол.

Звук наростав.

— Швидше! — видихнув юнак.

Перші камінці — неначе пляж посеред піску — лежали за десять метрів попереду, коли Пол і Джессіка почули металевий тріск і гуркіт позаду них.

Тримаючи рюкзак за лямки, Пол перевісив його на правицю. Наплічник усією вагою ляскав хлопця по боці, доки той біг. Лівою рукою він схопив матір. Вони видерлися на всипану дрібними камінчиками верхівку скелі й помчали вигнутим каналом, створеним вітром. Горло пересохло, й утікачі важко, уривчасто дихали.

— Більше не можу бігти, — видихнула Джессіка.

Пол зупинився, втиснув її в заглибину в скелі, а тоді озирнувся. Рухома гора пролітала паралельно до їхнього скелястого острова. Брижаті, залиті місячним сяйвом піщані хвилі здіймалися на рівні Полових очей на відстані одного кілометра. Там, де проповзав хробак, ряд дюн опадав. Слід вигнувся лише раз — на маленькій ділянці пустелі, де вони лишили свій розбитий орнітоптер.

Апарат розчинився в піску там, де побував хробак.

Піщана гряда рушила геть, в обшири пустелі, а тоді перетнула власний шлях, ніби щось шукала.

— Він більший за корабель Гільдії, — прошепотів Пол. — Мені казали, що в глибині пустелі хробаки виростають велетенськими, але я не уявляв… наскільки велетенськими.

— Я також, — видихнула Джессіка.

Почвара повернула від скель і звивисто поповзла до небокраю. Матір і син прислухалися до нього, аж доки шипіння не розтануло в тихому шелестінні піску навколо.

Пол глибоко вдихнув, поглянув на осяяний місяцем крутий схил і процитував «Кітаб аль-Ібар»:

— Подорожуй уночі й відпочивай у густій тіні протягом дня, — він поглянув на матір. — У нас іще лишилося кілька нічних годин. Ти можеш іти далі?

— За хвилину зможу.

Пол вийшов на вкриту галькою скелю, надягнув на плечі рюкзак і підтягнув його лямки. Постояв із мить, стискаючи в руках паракомпас.

— Щойно будеш готова — рушаємо, — мовив він.

Жінка відірвалася від скелі, відчуваючи, як до неї повертаються сили:

— Куди йдемо?

— Куди приведе нас гребінь, — указав юнак.

— Глибше в пустелю.

— У фрименську пустелю, — прошепотів Пол.

Юнак замовк і затремтів, пригадавши горельєфи видіння, що прийшло до нього на Каладані. Він бачив саме цю пустелю. Однак у видінні вона видавалася трішки інакшою. Образ просочився в глибини свідомості, і його поглинула пам’ять, тому тепер, накладений на реальне зображення, він утратив бездоганну правильність. Здавалося, видиво зсунулося вбік і наблизилося до нього під іншим кутом, доки він сам не рухався.

Пол пам’ятав: «У тому видінні з нами був Айдаго. Але тепер Айдаго мертвий».

— Ти бачиш, куди нам іти? — запитала Джессіка, хибно інтерпретувавши його вагання.

— Ні, — відказав юнак. — Але ми все одно підемо.

Він випростався з рюкзаком на плечах і рушив розколиною, виритою в скелі піском. Залитий місячним сяйвом тунель вів їх до кам’янистого підніжжя, на південь від якого здіймалися сходи виступів.

Пол підійшов до першого виступу й видерся на нього. Джессіка за ним.

Вона бачила, як кожна мить шляху перетворювалася на випробування і все навколо набувало особливого значення. Піщані кишені між скелями сповільнювали ходу, обтесані вітрами виступи різали долоні — і всі ці перешкоди ставили перед неминучим вибором: лізти далі чи обійти? Ця земля навіювала власні ритми. Вони лунали лиш у миті крайньої потреби хрипкими голосами власної напруги.

— Обережно — цей виступ слизький від піску.

— Не вдарся головою об звисок.

— Лишайся в тіні. Місяць світить нам у спини, тож кожен зможе побачити будь-який наш необачний рух.

Пол спинився край скелі, обіпершись рюкзаком об вузький виступ.

Джессіка стала біля нього, вдячна за цю мить перепочинку. Вона почула, як Пол ковтнув із трубки дистикоста, і глитнула власної відновленої води. Смак виявився не дуже приємним, і жінка пригадала води Каладана — величний фонтан, що здіймався аж до небесного склепіння. У ньому було так багато води, що, спинившись край нього, можна було лиш охопити поглядом його форму, відблиски й шум.

«Спинитися, — подумала вона. — Відпочити… Відпочити по-справжньому».

Їй спало на думку, що можливість спинитися хоча б на мить — це вже милосердя. Але там, де спинятися не можна, немає місця милосердю.

Пол відштовхнувся від скелястого виступу, повернув і заліз на пологу поверхню. Джессіка, зітхнувши, рушила за ним.

Вони спустилися на широкий виступ, що огинав круту скелю. І знову рваний ритм понівеченої землі вів їх за собою.

Джессіка відчувала під своїми ногами й руками найдрібніші форми та розміри, ніби вони й визначали природу ночі: кругляки, дрібний гравій, камінці, пісок, піщаник, пил, напівпрозора пудра.

Пил забивав носові корки, і його треба було видихати. Гравій і піщаник ковзалися по шорсткій поверхні —