Дюна - Френк Херберт
— Ніхто не вірить контрабандистам, Раббане. Їх терплять, але ніхто не йме їм віри. У будь-якому разі ти роздаси певні хабарі… і вдасися до інших заходів, які, я певен, сам зможеш вигадати.
— Так, мілорде.
— Тож усього дві речі я чекаю від Арракіса: прибуток і безжальний кулак. Жодної милості. Сприймай цих покидьків як тих, ким вони і є: рабами, що заздрять своїм панам і лише чекають на нагоду повстати. Не проявляй до них ані крихти жалю чи доброти.
— Чи можна винищити всю планету? — запитав Раббан.
— Винищити? — Барон здивовано повернув голову. — Хто казав про винищення?
— Ну, я гадав, що ви збираєтеся привезти сюди нове населення і…
— Я сказав чавити, небоже, а не винищувати. Не марнуй населення, радше зажени його в абсолютну покору. Ти маєш бути хижаком, хлопчику мій, — він усміхнувся дитинно-товстим обличчям. — Хижак ніколи не спиняється. Не виявляє жалості. Ніколи не спиняйся. Жалість — це ілюзія. Її можна здолати голодним бурчанням у животі й висушеним спрагою горлом. Тож і будь завжди голодним і спраглим, — Барон погладив шари свого жиру на силових підвісках. — Як я.
— Розумію, мілорде.
Раббан зиркнув ліворуч і праворуч.
— Усе зрозуміло, небоже?
— Крім одного, дядьку. Планетолог Кайнс.
— О так, Кайнс.
— Він же слуга Імператора, мілорде. Він може приходити й іти геть, як забажає. І він дуже близький до фрименів… навіть одружився з одною.
— До завтрашнього вечора Кайнс помре.
— Це небезпечно, дядьку, вбивати слугу Імператора.
— Як, ти гадаєш, мені вдалося швидко зайти так далеко? — запитав Барон тихим, багатозначним голосом. — Крім того, не варто було й боятися, що Кайнс полишить Арракіс. Він же залежний від прянощів.
— Звісно!
— Ті, хто знають, нічого не вдіють, щоб не позбутися постачання прянощів, — сказав Барон. — Кайнс точно має це розуміти.
— Я забув, — сказав Раббан.
Вони мовчки дивилися один на одного.
За мить Барон мовив:
— Між іншим, поповнення моїх запасів прянощів має стати для тебе першорядним завданням. Я трохи наскладав меланжу для себе, але той самовбивчий рейд людей Герцога знищив майже все, що ми підготували для продажу.
Раббан кивнув:
— Так, мілорде.
Барон просвітлів.
— Тож завтра зранку ти збереш усіх, хто лишився тут від організованої структури і скажеш їм: «Наш Благоліпний Падишах-Імператор призначив мене керувати цією планетою і покласти край ворожнечі».
— Розумію, мілорде.
— Цього разу, певен, так і є. Ми обговоримо це детальніше завтра. А тепер облиш мене й дай доспати.
Барон вимкнув дверний пентащит і провів небожа поглядом, аж доки той не зник.
«Броньований мозок, — думав Барон. — Замість мозку — м’язи. Коли він закінчить із ними, планета перетвориться на криваве місиво. Тож коли я відряджу до них Фейда-Рауту, щоб полегшити їм життя, вони вітатимуть свого рятівника. Любий Фейд-Раута. Милосердний, співчутливий Фейд-Раута, який урятував їх від звіра. Фейд-Раута, людина, за якою варто йти, заради якої варто помирати. А хлопчик до того часу навчиться пригноблювати без наслідків. Я певен, що нам потрібен саме він. Він навчиться. І таке чудове тіло. Справді чарівний юнак».
27
У п’ятнадцятирічному віці він уже пізнав тишу.
Принцеса Ірулан. Історія Муад’Діба для дітей
Коли Пол боровся з важелями керування ’топтера, то збагнув, що може відокремлювати переплетені смерчеві сили, вираховуючи їх на основі найдрібніших даних завдяки логіці, потужнішій за ментатову. Він відчував пилові фронти, хвилеподібні рухи повітря, вихрові потоки, буревії.
Кабіну освітлювало лише зелене сяйво приладової шкали. Руді потоки пилу навколо здавалися однаковісінькими, але його внутрішнє чуття вже почало прозирати крізь піщану завісу.
«Потрібно знайти правильний потік», — подумав він.
Юнак уже давно відчував, що сила бурі зменшується, однак їх досі трусило. Пол перечекав іще один струс.
Вихровий потік наростав і враз струсонув увесь корабель, від чого апарат задеренчав. Відкинувши страх, Пол повів ’топтер ліворуч.
Джессіка помітила маневр на глобусі авіагоризонту.
— Поле! — гукнула вона.
Вихровий потік розвернув їх, перекрутив і штовхнув. Він підняв ’топтер, неначе гейзер тріску, а тоді відригнув його ген угору — апарат скидався на крилату цяточку у вигинах пилового валу, осяяного другим місяцем.
Пол зиркнув донизу на окреслений пилом стовп гарячого повітря, що виплюнув їх. Провів поглядом піщану бурю, що сунула вмирати в пустелю — вона скидалася на висохлу ріку, яка сріблясто зміїлася у світлі місяця. Доки вони набирали висоту, буря поступово вщухала.
— Ми вирвалися, — прошепотіла Джессіка.
Пол повернув корабель геть від бурі й, розглядаючи нічне небо, пішов на зниження.
— Від них — вирвалися, — відказав юнак.
Джессіка відчувала, як б’ється її серце. Вона змусила себе заспокоїтися і поглянула на бурю, що стихала в пустелі. Часочуття підказувало, що в серці лютої стихії вони пробули чотири години, однак частині її єства здавалося, ніби минуло ціле життя. Вона немов народилася знову.
«Неначе в літанії, — подумала Джессіка. — Ми зустріли її і не чинили опір. Буря пройшла крізь нас і навколо нас. Вона минула, а ми лишилися».
— Мені не подобається шум наших крил, — зауважив Пол. — Буря пошкодила їх.
Крізь важелі керування руки хлопця відчували непевний рух зраненої машини. Вони вирвалися з бурі, але пророче бачення досі не повернулося до нього. І все ж таки вони вибралися, і Пол відчув, як його свідомість тремтить на межі одкровення.
Юнак здригнувся.
Відчуття було магнетичним і жахним водночас. Хлопець спіймав себе на думці: він прагне зрозуміти, що ж породило це тремтіння на межі знання. Він знав, що частково його спричинив просякнутий прянощами раціон Арракіса. Але іншу частину, подумалося йому, могла навіяти літанія, неначе сила крилася в самих словах.
«Я не повинен боятися…»
Причина й наслідок: він вижив, попри згубні сили, й відчув, як завмер на вістрі самосвідомості, якого б не сягнув без магії літанії.
Слова з Оранжистської Католицької Біблії промчали його пам’яттю: «Яких чуттів бракує нам, що ми не бачимо й не чуємо світ навколо нас?»
— Он там скелі, — зауважила Джессіка.
Пол зосередився на приземленні й похитав головою, щоб провітрити її. Він глянув у напрямку, вказаному матір’ю, і побачив праворуч та попереду чорні силуети скель на піску. Відчув, як вітер звивається навколо його кісточок, як пил прослизає в кабіну. Певно, буря десь пробила дірку.
— Краще сідай на пісок, — сказала Джессіка. — Крила можуть повністю не загальмувати.
Він кивнув у напрямку місця, де звіяні піском брижі здіймалися в місячному сяйві над дюнами.
— Я сяду біля тих скель. Перевір свій пасок безпеки.
Вона послухалася, міркуючи: «У нас є вода й дистикости. Якщо знайдемо їжу, зможемо довго прожити в цій пустелі.
