Дюна - Френк Херберт

— Так, м’лорде.

— Скажи командувачеві сардаукарів, що я хочу допитати водночас і Хавата, і Кайнса, звівши їх один проти одного. Гадаю, таке він зрозуміє.

— Так, м’лорде.

— І щойно вони опиняться в наших руках… — Барон кивнув.

— Мілорде, сардаукари забажають присутності їхнього спостерігача під час… допиту.

— Я певен, ми здатні створити екстрену ситуацію, щоб відвернути увагу всіх небажаних спостерігачів, Нефуде.

— Розумію, мілорде. Саме тоді з Кайнсом і трапиться нещасний випадок.

— Нещасний випадок трапиться і з Кайнсом, і з Хаватом, Нефуде. Але тільки для Кайнса він виявиться справжнім. Мені потрібен Хават. Так. О, так.

Нефуд кліпнув і ковтнув. Здавалося, він хотів поставити питання, але промовчав.

— Хаватові даватимуть і їжу, і напої, — сказав Барон. — Ставитимуться до нього з добротою та співчуттям. А у воду ти додаси залишкову отруту, розроблену покійним Пітером де Врісом. І стежитимеш, аби відтоді Хаватові постійно давали антидот… якщо я не вирішу інакше.

— Так, антидот, — Нефуд похитав головою, — але…

— Не клей дурня, Нефуде. Герцог ледве не вбив мене отруйною капсулою в зубі. Газ, який він видихнув у моїй присутності, позбавив мене найціннішого ментата, Пітера. Потрібна заміна.

— Хават?

— Хават.

— Але…

— Ти збираєшся сказати, що Хават повністю відданий Атрідам. Це правда, але ж Атріди мертві. А ми розбестимо його. Переконаємо, що в загибелі Герцога його провини нема. То все підступи Бене-Ґессеритської відьми. У нього був слабкий володар, чий розум заполонили емоції. Ментати обожнюють уміння прораховувати без емоцій, Нефуде. Тож ми розбестимо чудового Зуфіра Хавата.

— Розбестимо його. Так, м’лорде.

— На жаль, ресурси у володаря Хавата були бідними, тож він не зміг підняти свого ментата до вершин інтелекту, що є законним правом ментата. Хават відчує в цьому частку правди. Герцог не міг собі дозволити мати найкращих шпигунів, які б постачали ментатові необхідну інформацію. — Барон зиркнув на Нефуда. — Не варто себе обдурювати, Нефуде. Правда — потужна зброя. Ми чудово знаємо, як перемогли Атрідів. І Хават знає. Нам це вдалося завдяки багатству.

— Завдяки багатству. Так, м’лорде.

— Ми розбестимо Хавата, — сказав Барон. — Сховаємо його від сардаукарів. І триматимемо про запас… можливість скасування антидоту. Залишкову отруту вивести неможливо. І, Нефуде, Хават нічого не запідозрить. Улювлювачі отрути не помічають антидоту. Хават може скільки завгодно перевіряти їжу, але не виявить жодних ознак отрути.

У широко розплющених очах Нефуда спалахнуло розуміння.

— Відсутність чогось, — сказав Барон, — може бути не менш смертельною, ніж наявність. Відсутність повітря? Відсутність води? Відсутність усього, від чого ми залежні? — Барон кивнув. — Розумієш мене, Нефуде?

Нефуд ковтнув.

— Так, м’лорде.

— Тоді ворушися. Знайди командувача сардаукарів і запускай механізм у дію.

— Уже йду, м’лорде.

Нефуд уклонився, розвернувся і поквапився геть.

«Хават на моєму боці! — міркував Барон. — Сардаукари віддадуть його мені. Якщо вони хоча б щось і підозрюють, то лишень те, що я хочу знищити ментата. І я підтверджу цю підозру! Дурні! Один із найдивовижніших ментатів в історії, ментат, навчений убивати, — а вони кинуть його мені, як зламану іграшку. Я ще покажу їм, що з такою іграшкою можна зробити».

Барон простягнув руку під тканини свого ліжка на силових підвісках і натиснув на кнопку, щоб викликати свого старшого небожа, Раббана. Владімір Харконнен усівся, усміхаючись.

«І всі Атріди мертві!»

Звісно, придуркуватий капітан гвардії мав рацію. Опинившись на шляху піщаної бурі Арракіса, не виживає ніхто. Жінка та хлопчик мертві. Хабарі в потрібних місцях, неймовірні витрати, щоб перевезти нищівну військову силу на планету… всі хитрі звіти, витворені лише для вух Імператора, усі ретельні приготування дали, нарешті, свої плоди.

«Влада й страх — страх і влада!»

Барон бачив перед себою шлях. Одного дня Харконнен стане Імператором. Не він сам, і не його прямий спадкоємець. Але Харконнен. Звісно, не Раббан, якого він викликав. Але молодший Раббанів брат, юний Фейд-Раута. Була в цьому хлопцеві різкість, що подобалася Баронові… і лютість.

«Милий хлопчик, — подумав Барон. — Іще рік чи два — скажімо, коли йому виповниться сімнадцять — і я точно знатиму, чи він є тим інструментом, який потрібен Дому Харконненів, щоб сісти на трон».

— Мілорде Бароне.

За межами дверного пентащита спальні Барона стояв невисокий кремезний чоловік, повний лицем і тілом. Він мав характерні харконненівські близько посаджені очі й горбаті плечі. Його жир досі зберігав певний тонус, але цілком очевидно, що одного дня і він потребуватиме силових підвісок, які переноситимуть зайву вагу його тіла.

«Гора м’язів замість мозку, — подумав Барон. — Не ментат мій племінничок… не Пітер де Вріс, але, можливо, він навіть цінніший для задуманого мною завдання. Якщо я дам йому свободу дій, він знищить усе на своєму шляху. О, як же його ненавидітиме Арракіс!»

— Мій любий Раббане, — промовив Барон. Він вимкнув дверний щит, але навмисно ввімкнув тілесний захист на повну силу, знаючи, що його мерехтіння буде помітним завдяки світлокулі в узголів’ї ліжка.

— Ви мене викликали, — Раббан ступив у кімнату й кинув погляд на мерехтіння тілесного щита. Роззирнувся, шукаючи стілець на підвісках, але такого не знайшов.

— Стань ближче, щоб я міг тебе бачити, — сказав Барон.

Раббан наблизився ще на крок, міркуючи, що клятий старигань навмисне поприбирав усі стільці, аби відвідувачі стояли.

— Атріди мертві, — сказав Барон. — Останні з них. Тому я й викликав тебе сюди, на Арракіс. Ця планета знову твоя.

Раббан кліпнув.

— Але я гадав, що ви мали намір поставити Пітера де Вріса на…

— Пітер також мертвий.

— Пітер?

— Пітер.

Барон знову активував дверний пентащит, увімкнувши режим повного блокування будь-якої енергії.

— Ви, зрештою, стомилися від нього, так? — запитав Раббан.

Його голос мертво впав у відрізану від енергії кімнату.

— Я тобі зараз дещо скажу, але тільки один раз, — прогримів Барон. — Ти підозрюєш, що я позбувся Пітера, як позбуваються якоїсь дурниці. — Він клацнув товстими пальцями. — Просто так, еге ж? Я не настільки дурний, небоже. І мені буде прикро, якщо коли-небудь словом чи дією ти висловиш думку, що я настільки дурний.

У примружених Раббанових очах зблиснув страх. Він чудово знав, наскільки сильно старий Барон може озлобитися супроти родичів. До смерті доходило рідко — хіба що це давало особливу вигоду або ж жертва надто нахабніла. Однак родинні покарання бували доволі болісними.

— Вибачте мені, мілорде Бароне, — сказав Раббан. Він опустив очі, щоб продемонструвати догідливість і приховати власний гнів.

— Тобі мене не надурити, Раббане, — сказав Барон.

Не підводячи очей, Раббан ковтнув слину.

— Хочу дещо пояснити, — мовив Барон. — Ніколи не знищуй людину, не подумавши. Це ж тобі не просто формальна процедура передачі феоду