Дюна - Френк Херберт

Вони проминули і її. Бачили, як вона згасла. Цієї ж миті попереду загорілася ще одна.

Тепер вони бігли.

«Плани всередині планів, які самі є планами всередині інших планів, — думала Джессіка. — Може, зараз ми стали частиною чийогось плану?»

Стрілки вели їх крізь повороти, повз бокові проходи, що лише ввижалися в слабкому флуоресцентному світлі. Деякий час шлях вів їх униз, а потім пішов усе вище й вище. Зрештою, вони піднялися сходами, повернули за ріг і скоро опинилися перед світляними дверима з чорною ручкою, що виднілася в центрі.

Пол натиснув на неї.

Стіна відсунулася вбік. Спалахнули лампи, освітлюючи витесану в камені печеру, серед якої припав до землі орнітоптер. За ним вимальовувалася гладенька сіра стіна з табличкою на дверях.

— Куди пішов Кайнс? — запитала Джессіка.

— Він учинив те, що вчинив би будь-який гарний очільник партизанського руху, — відповів Пол. — Він розбив нас на дві групи й зробив усе, аби не сказати, де ми, якщо раптом його спіймають. Він просто цього не знатиме.

Пол провів матір до зали, подумки відзначаючи, що їхні кроки здіймають куряву.

— Тут віддавна нікого не було, — сказав хлопець.

— Він був настільки переконаний, що фримени знайдуть нас, — промовила Джессіка.

— Я поділяю його впевненість.

Пол відпустив руку матері, підійшов до лівих дверцят орнітоптера, відчинив їх і прилаштував свій рюкзак на задньому сидінні.

— Цей корабель захищено від детекторів дальності, — сказав він. — На торпеду виведено дистанційне керування дверима та світлом. Вісімдесят років під харконненівською п’ятою навчили їх прискіпливої обачності.

Джессіка, переводячи подих, притулилася до апарата з іншого боку.

— Війська Харконненів обступили це місце, — промовила жінка. — Вони не дурні. — Вона зосередилася на своєму чутті напрямку і вказала праворуч.

— Буря, що ми бачили, — там.

Пол кивнув, опираючись раптовому небажанню ворушитися. Він знав причину цього стану, але не міг нічого вдіяти. У якусь мить цієї ночі він відпустив ланцюжок рішень у глибоке невідоме. Пол усвідомлював ділянку часу, що оточувала їх, однак «зараз і тепер» належало простору таємниці. Він неначе бачив самого себе, який зникав із поля зору, спускаючись у долину. З безкінечної кількості шляхів, що виводили з долини, лише деякі могли повернути Пола Атріда назад до світла, решта ж — ні.

— Що довше ми чекаємо, то краще вони підготуються, — наголосила Джессіка.

— Залазь усередину й пристебнися, — відказав Пол.

Він приєднався до неї в орнітоптері, досі опираючись думці, що перед ним сліпа земля, недоступна для пророчого видіння. Несподівано Пола шокувало, що він чимраз більше покладався на свої пророчі спогади — і це ослабило його в час, коли він потребував найбільшого зосередження.

«Якщо покладаєшся лише на очі, решта чуттів слабне», — стверджувала аксіома Бене Ґессерит. Пол усвідомив це тепер і заприсягся ніколи більше не потрапляти в таку пастку… якщо раптом він вийде звідси живим.

Пол пристебнувся ременями безпеки, переконався, що з матір’ю все гаразд, перевірив ’топтер. Крила повністю розгорнулися, їхні тендітні металеві пластинки вирівнялися. Хлопець натиснув клавішу ретрактора — крила склалися для старту на реактивній тязі. Усе так, як учив Ґурні Галлек. Перемикач стартера рухався м’яко. Циферблати на панелі інструментів увімкнулися, щойно гондоли реактивного двигуна було приведено до стану готовності. Турбіни повільно зашипіли.

— Готова?

— Так.

Юнак натиснув на клавішу дистанційного керування світлом.

Їх огорнула пітьма.

Рука Пола здавалася тінню проти люмінесцентних приладів, коли він натиснув на кнопку ввімкнення дверей. Попереду пролунав скрип. Зашурхотіла піщана злива. Запилюжене повітря торкнулося хлопцевих щік. Він зачинив свої дверцята, відчуваючи раптовий тиск.

У широкому прорізі курної темноти, що з’явився на місці стіни, заблимали розмиті зорі. У їхньому світлі попереду вималювався виступ і безмір піщаних хвиль.

Пол утиснув підсвічену кнопку запуску в панель. Крила опали назад і вниз, піднявши ’топтер із гнізда. Реактивні струмені ринули з турбін, а крила зафіксувалися в позиції для польоту.

Джессіка легко провела долонею по спарених важелях керування. Вона відчувала впевненість синових рухів. Жінка була наляканою і збудженою водночас. «Тепер наша надія лише на натренованість Пола, — подумала вона, — на його юність і стрімкість».

Пол додав тяги на реактивній гондолі. ’Топтер заклав віраж, удавлюючи їх у крісла. Темна стіна закривала зорі попереду. Юнак розкрив крила ширше і знову додав тяги. Ще один помах крил, новий струс — і вони перелетіли через скелі, через посріблені зоряним світлом кути та оголені гірські породи. Запилюжено-червоний другий місяць зринув над небокраєм праворуч, окреслюючи звивистий слід бурі.

Руки Пола танцювали на важелях керування. Крила склалися до розміру тупих обрубків. Сила тяжіння звалилася на їхню плоть, коли апарат зробив крутий крен.

— Позаду нас реактивні вихлопи, — гукнула Джессіка.

— Я їх бачив.

Він утиснув силову руку вперед.

Їхній ’топтер підскочив, неначе налякана тварина, і рвонув на південний захід до бурі та величезного вигину пустелі. Неподалік Пол запримітив безладні тіні, що лягали там, де завершувалася смуга скель — кам’яна порода тонула під дюнами. За витягнутими місячними тінями один бархан набігав на інший.

А над небокраєм, неначе стіна проти зір, здіймалося рівне безмежжя бурі.

Щось трусонуло ’топтер.

— Розрив снаряда, — видихнула Джессіка. — Вони використовують якусь артилерійську зброю.

Вона несподівано для себе побачила звіриний вищир на обличчі Пола.

— Схоже, вони намагаються не використовувати лазеростріли, — сказав він.

— Але ж ми без щитів!

— А вони про це знають?

’Топтер знову затрусився.

Пол вигнувся, щоб поглянути назад.

— Лише одному з них вистачить швидкості, щоб нас наздогнати.

Хлопець знову зосередився на курсі, спостерігаючи, як перед ними росла стіна бурі — поставала непробивною реальністю.

— Гвинтові гранатомети, ракети, усю старовинну бойову техніку — усе це ми дамо фрименам, — прошепотів Пол.

— Буря! — вигукнула Джессіка. — Може, краще повернеш?

— Як там корабель за нами?

— Наздоганяє.

— Тримайся!

Пол утягнув крила й у крутому лівому віражі ввійшов у оманливо повільну стіну бурі, що вирувала. Він відчував, як сила тяжіння відтягувала щоки.

Вони, здавалося, пірнули в легку хмару пилу, що ставала щораз важчою і важчою, аж доки не закрила собою пустелю та місяць. Орнітоптер перетворився на довгий пологий шепіт темряви, осяяної тільки зеленим світлом панелі інструментів.

Крізь свідомість Джессіки спалахом промайнули всі попередження щодо таких бур — вони розрізають метал, як масло, відділяють плоть від кісток, а самі кістки пожирають. Жінка відчувала, як наповнений пилом вітер трусив їх і крутив, поки Пол боровся з керуванням. Бачила, як син відімкнув енергію, — й апарат став дибки. Метал навколо них заскрипів і затремтів.

— Пісок! — закричала Джессіка.

У світлі панелі керування вона побачила, як