Дюна - Френк Херберт

Перед ними, відкинувши каптур джубби, стояв Кайнс. Комір його дистикоста виблискував у зеленому сяйві. Довге волосся та борода сплуталися. Його сині, позбавлені білизнú очі темніли під важкими бровами.

Коли вони зайшли, планетолог запитав себе: «Чому я допомагаю цим людям? Це найнебезпечніше з усього, що я коли-небудь робив. Через це стану таким же приреченим, як і вони».

Планетолог упритул глянув на Пола. Перед ним стояв юнак, який звалив на себе велику відповідальність дорослості. Він приховував свою скорботу, відкинувши все, що не стосувалося того, що він мав прийняти — герцогства. В одну мить Кайнс збагнув, що герцогство досі існує лише завдяки цьому хлопцеві — було важко повністю усвідомити це.

Джессіка оглянула залу, фіксуючи все з Бене-Ґессеритською увагою: лабораторія, невійськова, переповнена кутами й площинами на старовинний манір.

— Ось й імперські екологічні випробувальні станції, які батько хотів використати як передові бази.

«Батько хотів», — відзначив Кайнс.

І знову він подивувався самому собі. «Чи ж не дурень я, що допомагаю втікачам? Зараз же так легко схопити цих людей і купити за них довіру Харконненів».

Наслідуючи материн приклад, Пол роззирнувся навколо — стіни з безликого каменю та верстак. На ньому рядком лежали інструменти: світилися циферблати, ґрідексові електростатичні пластинчасті сепаратори прянощів, із яких стирчали скляні жолобки. Усе насичував запах озону.

Кілька фрименів повернуло за прихований ріг до іншого приміщення, і звідти долинули нові звуки — кашляння механізмів, вищання привідних ременів і шківів.

Пол зиркнув у дальній край зали, де під стіною стояли нагромаджені одна на одну клітки з маленькими тваринками.

— Ти правильно вгадав місце, — сказав Кайнс. — З якою б метою ти використав його, Поле Атріде?

— Зробити планету придатною для життя людей, — відказав Пол.

«Можливо, тому я й допомагаю їм», — подумав Кайнс.

Гуркіт машин раптово обернувся абсолютною тишею. Порожнечу заповнив тонкий звірячий писк у клітках. Він різко обірвався, неначе тварин щось збентежило.

Пол знову звернув увагу на клітки. Там сиділи коричневокрилі кажани. З бокової стіни вздовж кліток тягнулася автоматична годівничка.

З таємної частини зали вийшов фримен і заговорив до Кайнса:

— Лієте, генератор поля не працює. Я не можу замаскувати нас від детекторів наближення.

— Удасться полагодити?

— Швидко — ніяк. Деталі… — чоловік знизав плечима.

— Зрозуміло, — кивнув Кайнс. — Тоді ми переб’ємося без техніки. Витягніть на поверхню ручні помпи.

— Зараз, — чоловік поспішив геть.

Кайнс повернувся до Пола.

— Ти дав гарну відповідь.

Джессіка подумки відзначила спокійну силу голосу чоловіка. То був голос державця, що звик віддавати накази. Не оминула вона увагою і звернене до Кайнса: «Лієт». Його фрименське альтер-его, інше обличчя покірного планетолога.

— Ми глибоко вдячні вам за допомогу, докторе Кайнсе, — промовила жінка.

— М-м-м, побачимо, — сказав Кайнс, кивнувши одному зі своїх людей. — Каву з прянощами до моїх покоїв, Шаміре.

— Зараз подадуть, — сказав чоловік.

Планетолог кивнув на арку, що з’явилася в стіні:

— Прошу вас…

Перш ніж прийняти запрошення, Джессіка спромоглася на королівський кивок. Вона бачила, як Пол рукою подав сигнал Айдаго, аби той став на варті.

Короткий, на два кроки, перехід закінчився масивними дверима, за якими розташувалася осяяна золотими світлокулями квадратна кімната. Джессіка провела руками по дверях, коли вони проходили, і була здивована, виявивши під пальцями пласталь.

Пол ступив три кроки по кімнаті й скинув рюкзак на підлогу. Він чув, як позаду нього зачинилися двері; оглянув кімнату — метрів вісім завширшки, стіни з натурального каменю кольору карі, праворуч залізні ящики.

У центрі стояв низенький стіл із молочно-білою стільницею, у якій застигли повітряні бульбашки. Навколо нього зависли чотири крісла на підвісках.

Кайнс обійшов Пола й відсунув крісло для Джессіки. Вона сіла, зауваживши, як її син вивчає кімнату.

Пол постояв іще якусь мить. Ледь відчутна недоладність у переміщенні повітряних потоків кімнати розповіла йому, що праворуч за залізними ящиками є потаємний вихід.

— Може, ти сядеш, Поле Атріде? — поцікавився Кайнс.

«Як старанно уникає він вимовляти мій титул», — подумав Пол. Проте він сів і мовчки чекав, доки вмоститься планетолог.

— Ти відчув, що Арракіс може бути раєм, — сказав Кайнс. — Та сам бачиш, що Імперія надсилає сюди лише натренованих горлорізів, які шукають прянощі.

Пол підняв великий палець, на якому блищав герцогський перстень.

— Бачите це?

— Так.

— Знаєте, що це означає?

Джессіка різко обернулася до сина.

— Твій батько лежить мертвий у руїнах Арракіна, — відповів Кайнс. — Отже, з технічного погляду ти Герцог.

— Я солдат Імперії, — сказав Пол. — Горлоріз, із технічного погляду.

Кайнс спохмурнів.

— Навіть коли за вбивством твого батька стоять сардаукари Імператора?

— Сардаукари — це одне, а законне джерело моєї влади — зовсім інше, — відрізав Пол.

— Арракіс сам визначає, хто носитиме мантію правителя.

Джессіка, яка повернулася глянути на планетолога, подумала: «У цьому чоловікові є сталь, яку ніхто ще не зміг приборкати… а нам потрібна сталь. Пол грається з вогнем».

Юнак продовжив:

— Сардаукари на Арракісі свідчать лише про те, наскільки наш любий Імператор боявся мого батька. А тепер я дам Падишахові-Імператору привід боятися…

— Хлопче, — перебив його Кайнс. — Є речі, які ти не…

— Надалі звертайтеся до мене «Сір» або «Мілорд».

«М’якіше», — подумала Джессіка.

Кайнс зиркнув на Пола, і Джессіка запримітила тінь захвату впереміш з іронією на обличчі планетолога.

— Сір, — промовив чоловік.

— Я непокою Імператора, — сказав Пол. — Я непокою всіх, хто хотів би розділити Арракіс як власну здобич. Доки я живу, продовжуватиму непокоїти їх, стану їм поперек горлянки, аби вони випустили дух!

— Слова! — відмахнувся Кайнс.

Пол глянув на співрозмовника. Зрештою сказав:

— У вас тут є легенда про Лісана аль-Гайба, Голос із Зовнішнього Світу, який поведе фрименів до раю. Ваші люди мають…

— Забобони! — відрізав Кайнс.

— Можливо, — погодився Пол. — А можливо, й ні. Забобони часом мають дивні корені та ще дивніші розгалуження.

— Ти маєш план, — сказав Кайнс. — Це доволі очевидно… Сір.

— Чи могли б ваші фримени надати мені беззаперечні докази того, що тут були перевдягнені в харконненівську форму сардаукари?

— Найімовірніше, так.

— Імператор поверне владу над планетою Харконненам, — продовжив Пол. — Можливо, навіть Звірові Раббану. Хай так. Раз він утягнувся в це, йому не вдасться сховати власну провину. Нехай Імператор ураховує, що може постати перед звинувачувальною заявою Ландсрааду. Хай він відповість, де…

— Поле! — вигукнула Джессіка.

— Припустімо, що Вища Рада Ландсрааду прийме твій позов, — сказав Кайнс. — Результатом цього може бути тільки одне: масштабна війна між Імперією та Великими Домами.

— Хаос, — кивнула Джессіка.

— Але я доповім самому Імператорові, — сказав Пол, — і запропоную альтернативу хаосу.

— Шантаж? —