Дюна - Френк Херберт

— Як ти сама казала, це лише один з інструментів управління державою, — відповів Пол, і Джессіка почула в голосі сина гіркоту. — В Імператора немає синів, лише доньки.

— Заміряєшся на трон? — спитала Джессіка.

— Імператор не ризикуватиме — тотальна війна зруйнує Імперію, — сказав Пол. — Планети вибухнуть, повсюди пануватиме руїна — так він не ризикуватиме.

— Ти замислив відчайдушну гру, — промовив Кайнс.

— Чого понад усе бояться Великі Доми Ландсрааду? — запитав Пол. — А бояться вони того, що зараз відбувається тут, на Арракісі. Того, що сардаукари переб’ють їх один за одним. Ось для чого існує Ландсраад. Він тримає купи Велику Конвенцію. Тільки в союзі вони могли б протистояти силам Імперії.

— Але вони…

— Саме цього вони бояться, — продовжив Пол. — Арракіс перетвориться на бойовий клич до єднання. Усі вони побачать себе в моєму батькові — відрізаними від стада та вбитими.

Кайнс звернувся до Джессіки:

— Його план спрацює?

— Я не ментат, — відповіла Джессіка.

— Але ви — Бене-Ґессеритка.

Вона допитливо зиркнула на планетолога й сказала:

— Його план має і сильні, й слабкі сторони… як і будь-який план на цій стадії. План настільки ж залежить від виконання, як і від задуму.

— «Закон — то найвища наука», — процитував Пол. — Так написано над дверима Імператора. Пропоную продемонструвати йому закон.

— І я не певен, що зможу вірити тому, хто придумав таку програму дій, — сказав Кайнс. — Арракіс має свій план, який ми…

— Опинившись на троні, — мовив Пол, — я лише одним помахом руки перетворю Арракіс на рай. Це та монета, якою я плачу за вашу підтримку.

— Моя вірність не продається, сір, — жорстко відказав Кайнс.

Хлопець уважно подивився на співрозмовника через стіл. Пол зіткнувся з холодом синіх на синьому очей, вивчив владне бородате обличчя. Різка усмішка торкнулася його вуст, і він промовив:

— Гарні слова. Прошу мені вибачити.

Кайнс зустрівся поглядом із Полом і зрештою сказав:

— Жоден Харконнен ніколи не визнавав своїх помилок. Можливо, Атріде, ти не такий, як вони.

— Це, певно, такі прогалини в їхньому вихованні, — кивнув Пол. — Ви стверджуєте, що не продаєтеся, однак я маю монету, яка буде вам до душі. За вашу вірність я платитиму вірністю своєю… в усьому.

«Моєму синові притаманна Атрідівська щирість, — подумала Джессіка. — Він має неймовірне, майже наївне почуття власної честі — яка ж це насправді могутня зброя».

Вона розуміла, наскільки Кайнса вразили Полові слова.

— Це нечувано, — відказав планетолог. — Ти лише хлопчак і…

— Я Герцог, — гарикнув Пол. — Я Атрід. Атріди ніколи не порушували такої клятви.

Кайнс ковтнув.

— Коли я кажу «в усьому», — вів далі Пол, — то маю на увазі, що жодних обмовок не буде. Я віддам своє життя за вас.

— Сір! — голос Кайнса тремтів, але Джессіка зрозуміла, що він звертався тепер не до п’ятнадцятирічного хлопчика, а до чоловіка, вищого від себе. Тепер Кайнс справді звертався до особи блакитної крові.

«Зараз він би віддав життя за Пола, — подумала вона. — Як це Атрідам удається — так швидко, так просто?»

— Я знаю, що ти маєш на увазі, — сказав Кайнс. — Однак Харконн…

Двері за Половою спиною різко розчахнулися. Хлопець обернувся і побачив, що там панує насилля — крики, брязкіт сталі, у коридорі мигтіли покручені гримаси вощаних облич.

Пол, а за ним мати, кинулися до дверей — Айдаго блокував прохід, його налиті кров’ю очі виблискували крізь марево щита. Скрючені пальці тягнулися до нього, дуги металу безпорадно билися об його броню. Помаранчевий вогненний струмінь паралізатора було відбито. Здавалося, клинок Айдаго був повсюди, ляскав там і сям, і червоні краплі падали з нього на землю.

Раптом поряд із Полом опинився Кайнс, і вони вдвох налягли на двері.

Пол востаннє кинув короткий погляд на Айдаго, який давав відсіч рою харконненівської уніформи — на його різкі контрольовані рухи, чорне, ніби козяче хутро, волосся із багряною квіткою смерті в ньому. Через мить двері захряснулися, і Кайнс із ляскотом зачинив їх на засув.

— Певно, я вже зробив свій вибір, — сказав планетолог.

— Хтось помітив вашу машинерію до того, як її вимкнули, — сказав Пол. Він відвів матір подалі від дверей і побачив у її очах відчай.

— Я мав запідозрити, що щось не так, коли забарилися з кавою, — сказав Кайнс.

— Знаю, у вас тут є таємний лаз, — почав Пол. — Може, ми ним скористаємося?

Кайнс, глибоко вдихнувши, відповів:

— Ці двері ще хвилин двадцять витримають що завгодно, окрім лазеростріла.

— Вони ним не скористаються. Боятимуться, що по цей бік щити, — відказав Пол.

— То сардаукари в харконненівській формі, — прошепотіла Джессіка.

Вони чули ритмічне гупання у двері.

Кайнс кивнув на шафи біля правої стіни:

— Туди.

Він підійшов до першої шафки, відчинив її, прокрутив якусь ручку всередині. Усі шафки розчахнулися, відкриваючи чорну пащеку тунелю.

— Ці двері також із пласталі, — кинув Кайнс.

— Ви добре підготувалися, — прокоментувала Джессіка.

— Ми вісімдесят років прожили під Харконненами, — сказав Кайнс. Він пройшов із ними в пітьму й зачинив за собою двері.

У раптово запалій темряві Джессіка побачила на підлозі перед собою люмінесцентну стрілку.

Голос Кайнса долинув звідкись позаду:

— Тут ми розділимося. Ця стіна ще міцніша. Вона витримає ще принаймні годину. Ідіть за стрілками на підлозі. Вони зникатимуть, щойно ви пройдете повз них. Вони проведуть вас крізь лабіринт до іншого виходу, де я сховав ’топтер. Цієї ночі розгуляється буря. Єдина ваша надія — наздогнати її, наблизитися впритул до її гребеня, і летіти вздовж нього. Мої люди робили таке, коли крали ’топтери. Якщо протримаєтеся досить високо — врятуєтеся.

— А як щодо вас? — запитав Пол.

— Спробую втекти через інший прохід. Раптом мене спіймають… що ж, я досі залишаюся Імперським Планетологом. Можу сказати, що ви захопили мене в полон.

«Тікаємо, неначе боягузи, — подумав Пол. — Але як іще мені вижити, аби помститися за батька?»

Юнак повернувся обличчям до дверей.

Джессіка вловила його порух і сказала:

— Поле, Дункан уже мертвий. Ти ж бачив рану. Ти вже нічим не зарадиш.

— Одного дня я відплачу їм за нього, — сказав Пол.

— Не зможеш, якщо зараз не поквапишся, — відповів Кайнс.

Пол відчув його руку на своєму плечі.

— Де ми зустрінемося, Кайнсе?

— Я відряджу фрименів на ваші пошуки. Шлях бурі ми знаємо. Поквапся, і хай Велика Мати подарує тобі швидкість та удачу.

Пол із Джессікою чули, як кроки Кайнса розтанули в темряві.

Джессіка намацала Полову руку та м’яко її потягнула.

— Ми не повинні розділятися, — промовила вона.

— Так.

Юнак пішов за матір’ю вздовж першої стрілки. Щойно вони наступили на неї, вона