Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Лишивши пістолет у лівій руці (адже мисливець стріляв лівою рукою не гірше, ніж правою), Гуро не менш обережно витяг з ножен свій короткий і широкий кинджал.
Бабка тим часом знайшла собі місце. З переможним дзижчанням вона спускалася на вершину великого старою дерева, яке підносилося над лісом, неначе велетенська свічка. Тепер мисливця тримали знов лише дві передні лапи. Дві задні пари витяглися вниз, готові схопитися за дерево. Крила майже нерухомо звисли в повітрі, утворюючи над Гуро казковий прозорий намет, що виблискував всіма кольорами.
Напружившись, підібравши всі мускули, мисливець чекав. Ясно, що бабка не зробить з ним нічого, поки сяде. Увага, увага!.. Вершина дерева ближчала, ближчала, мисливець спускався на неї, наче в колисці…
І ось бабка легко сіла на вершину. Задні її лапи вхопилися за гілля. Воно загойдалося під вагою велетня. Бабка переступила лапами кілька разів, зручніше вмощуючись. Гойдання гілок поволі меншало. Бабка сиділа зручно й цупко.
Її голова повернулася знову правим оком до Гуро. Хижак націлювався, як йому зручніше почати жерти здобич. Рот повільно розтулявся. Передні лапи, що все так само цупко тримали Гуро, трохи повернули його й почали підносити вгору, головою до рота.
Просто над собою Гуро бачив груди хижака, вкриті прозорим шаром хітину. Окремі сегменти й пластинки хітину з’єднувалися тонкими смужками шкіри, що дозволяли їм рухатися. Якраз над ним була така смужка. Під тонкою шкірою щось ритмічно рухалося, переливалося.
Настав час діяти. Шолом мисливця був уже під самим ротом хижака, підтягуваний ближче й ближче.
Одчайдушним блискавичним рухом Гуро несподівано крутнувся в лапах бабки. Тепер він немов лежав на спині, повернувшись грудьми до тіла хижака. Бабка, здивована несподіваним рухом, стулила рот, але відразу ж знову розтулила його і знову потягла людину до пастки.
Смужка між двома товстими пластинками хітину була тепер просто перед очима Гуро. Мисливець ще раз швидко націлився — і міцним ударом загнав кинджал у цю смужку. Лезо легко проштрикнуло шкіру й пройшло глибоко в тіло. Руку Гуро обдав потік зеленуватої рідини. Але він так само швидко повернув кинджал у рані й швидким помахом руки розпоров груди хижака надвоє.
В ту ж саму мить він відчув, як здригнулися лапи, що тримали його.
Очевидно, він ушкодив нервові центри. Крила бабки шалено забилися, підіймаючи великий вітер. Бабка підстрибнула, дзижчання увірвалося, перетворилося на хрипке булькотіння. Хижак ще раз підстрибнув. Це було те саме, чого мав усі підстави найбільше побоюватися Гуро. Бабка намагалася знов полетіти, не випускаючи людину з лап.
— Ні, на це я не згоден! — вигукнув він.
Швидким рухом лівої руки він підняв пістолет і випустив підряд кілька куль у хижака, в його розпороті груди, в голову, в тулуб. І кожен постріл відповів йому коротким вибухом: то розривалися всередині бабки розривні кулі. Тепер Гуро вже нічого не бачив. Скляні вікна його шолома були заліплені зеленуватою масою, що вилітала після кожного вибуху розривних куль з розшматованих грудей хижака. Але лапи все ще цупко тримали мисливця.
Та ось вони знов здригнулися. Одна з них безсило звисла. Гуро залишився притиснутим до потвори тільки однією лапою. Ось розправилась і ця. Перекидаючись у повітрі, нічого не бачачи, але стискаючи в одній руці кинджал, а в другій пістолет, — Гуро котився вниз, котився у густому гіллі велетенського дерева, нижче і нижче.
Густий зелений морок поглинув його. Він чув тріск гілля, що ламалося, відчував удари об гілки, але не міг нічого зробити, навіть ні за що не міг схопитися, бо вікна його шолома були забруднені зеленуватою кров’ю бабки. Ще удари, вже м’якші. Почувся вже не тріск, а соковите хрумтіння, немов ламалися кавуни чи гарбузи. Ще мить — і падіння припинилося. Мисливець лежав на чомусь м’якому й вогкому.
Першим своїм рухом Гуро сховав кинджал у ножни, а пістолет у кобуру. В цьому знов позначилися його звички й рефлекси бувалого мисливця й мандрівника. Що б не сталося — насамперед берегти зброю.
Потім він одну за одною докладно перевірив, перемацав свої кінцівки. Все було, на щастя, гаразд. Жодного переламу, жодного вивиху. Тільки боліло плече — очевидно, від різкого удару об якусь гілку.
Навпомацки Гуро знайшов якесь широке м’яке листя і протер ним скло шолома. Тепер він бачив.
Густі хащі папороті. М’який, вологий ґрунт. Окремі стовбури дерев поринали в густі хмари зеленого листя, — такі густі, що крізь них майже ніде не видно було неба. Поранена, якщо не вбита, бабка залишилася там десь, угорі. Тут, унизу, було тихо й спокійно. Гуро був вільний, він міг вертатися додому.
Це було легко сказати. Як повертатися, куди? Ніякий компас не міг допомогти мисливцеві. Клята бабка кілька разів змінювала напрямок польоту. Гуро міг бути тепер на відстані всього кілометрів двох-трьох від міжгір’я, де лежав ракетний корабель. Але ця відстань могла бути і значно більшою. Проте, не сама відстань ускладняла справу, не вона була головною перешкодою.
Куди йти, ось питання. Всюди однакові хащі, всюди ліс. Зв’язатися з товаришами по радіо? Але малесенький передавач у шоломі Гуро забезпечував зв’язок на відстані п’ятсот-шістсот метрів, не більше. Проте, Гуро спробував таки озватися:
— Товариші! Чи чуєте ви мене?
Як і слід було сподіватися, йому ніхто не відповів.
Гуро сів зручніше, збираючись із думками. Справді, що ж робити? Куди б він не пішов, який би напрямок не обрав, однаково в дев’яносто дев’яти випадках із ста він не знайшов би ракети. Ждати тут? Чого, кого? Хто знайде його тут, хто вирушить за ним, хто знає, куди саме понесла його бабка? Чекати так само було безглуздо.
Нова думка прорізала мозок Гуро — і це було найстрашніше: на скільки часу йому вистачить ще кисню? Зморщивши лоба, мисливець пригадував.
Він змінив резервуар з оксилітом сьогодні вранці. Після того він навіть не скидав шолома.
