20 000 льє під водою - Жюль Верн

Жуль ВЕРН

20 000 ЛЬЄ ПІД ВОДОЮ

Навколосвітня подорож морськими глибинами

Науково-фантастичний роман

Частина перша

Розділ перший

Невловимий риф

Знаменним був 1866 рік: неймовірне явище сколихнуло світ і залишилося у пам'яті багатьох. Поголос про нього, що зі швидкістю звуку ширився приморськими містами і континентами, посіяв тривогу навіть у безстрашних душах бувалих у бувальцях моряків. Подиву гідне явище стурбувало весь світ, воно стало загадкою і проблемою для купців, власників суден, капітанів кораблів, шкіперів Європи й Америки, моряків військового флоту всіх морських країн і навіть для урядовців держав Нового і Старого Світу.

Що ж змусило людей так хвилюватися? Справа в тім, що дедалі більше кораблів на просторах відкритого океану натрапляли на щось довжелезне, веретеноподібне і невловиме. Ба більше, невідомий об'єкт люмінесціював.

Це щось було значно більшим і прудкішим за морського велетня — синього кита. Про таке ніхто зроду навіть і не чув.

Нотатки бортових журналів різних суден загалом збігалися щодо опису загадкової істоти чи незнаного предмета, його блискавичної швидкості й особливостей поведінки. Та все ж розбіжності були, і стосувалися вони здебільшого розмірів морського дива.

Заради об'єктивності ми визначимо золоту середину між надто скромними оцінками, згідно з якими славнозвісна істота сягала не більше двох футів завдовжки, та очевидними перебільшеннями (хто боїться, тому в очах двоїться), коли про неї писали як про якогось неймовірного гіганта. Якщо повірити у сам факт існування диво-істоти, то стає очевидним, що вона значно перевершувала максимальні розміри, зафіксовані тогочасними зоологами.

Можна було б припустити, що це якесь китоподібне, та в існування такого феномена жодний з учених не повірив би, не побачивши його на власні очі.

Більшість смертних із легкістю сприймають усе неймовірне, тож поява прудкого морського велетня неабияк схвилювала людей. На всіх континентах почали думати-гадати, що ж це за тварюка.

Думки з цього приводу розділилися. Дехто наполягав на тому, що ця історія — плід фантазії, себто вигадка, та даремно! Феномен все ж існував, незалежно від того, вірили у нього люди чи ні.

Двадцятого липня 1866 року на судні «Гавернор Хіґґінсон», що належало пароплавній компанії «Калькутта енд Барнах», спостерігали за велетенською пливучою масою. Це сталося на відстані п'яти миль від східних берегів Австралії. Досвідчений капітан Бейкер спершу подумав, що бачить риф, досі не нанесений на мапи. Він заходився було визначати його координати, аж раптом зсередини темної глиби вирвалося два стовпи води, які зі свистом злетіли десь на півтораста футів над морем. Що це таке? Можливо, виверження гейзерів нуртують підводний риф? Чи все набагато простіше: якийсь морський ссавець разом із повітрям випустив через ніздрі струмені води?

Того ж року 23 липня подібне сталося у водах Тихого океану. Це явище спостерігали із судна «Крістобал Колон», що належало Тихоокеанській Вест-Індській пароплавній компанії. Тоді собі й уявити, щоб китоподібне могло так швидко переміщатися! За якихось три доби його зустріли два судна — «Гавернор Хіґґінсон» та «Крістобал Колон», що перебували на відстані семисот морських льє[1] один від одного!

Два тижні потому за дві тисячі льє від згаданого вище місця судна «Ґельвеція» Національної пароплавної компанії та «Шанон» пароплавної компанії «Роял-Мейл», які зустрілися в Атлантичному океані між Америкою та Європою, виявили морське чудовисько під 42°15′ північної широти і 60°35′ довготи, на захід від Гринвіцького меридіана. Капітани обох суден на око визначили, що його довжина має сягати щонайменше трьохсот п'ятдесяти англійських футів. Спосіб, у який вони встановили такий розмір, простий: обидва судна були по сто метрів завдовжки, однак виглядали меншими за тварину. Навіть найбільші кити, які плавають поблизу Алеутських островів, за своїми розмірами не перевищують п'ятдесяти шести метрів.

Про таємниче чудовисько надійшли повідомлення з борту трансатлантичного корабля «Перер», а із судна «Етна» навіть сповістили про зіткнення з ним. Його офіцерами, а також офіцерами французької фрегати «Нормандія» був складений акт, а комодор Фітс Джеймс з борту «Лорда Клайда» подав докладний звіт — усе це не на жарт збурило суспільство. Цей феномен став невичерпною темою для жартів у недалекоглядних і несерйозно налаштованих країнах, а от у практичних, провідних країнах світу, зокрема в Англії, Америці, Німеччині, дуже зацікавилися тим, що відбувається у водних просторах.

Морське страховисько стало модною темою в усіх столицях світу: про нього складали пісеньки, які вечорами горлали відвідувачі кожної кав'ярні, над ним посміювалися у пресі, його навіть виводили на театральні сцени. Найбільше поява такого героя тішила журналістів. Для них це була чудова нагода витягти на світ божий усіх можливих фантастичних гігантів. Газети рябіли статтями про білого кита, страшного Мобі Діка, про жахливих спрутів, які буцімто з легкістю можуть обплутати своїми щупальцями судно, водотоннажність якого становить п'ятсот тонн, і потягнути його на океанське дно. Журналісти не полінувалися попорпатися в архівах і стерти порох із друкованих і рукописних праць древніх мудреців. І вони таки знайшли потрібне в Аристотеля і Плінія: авторитетні мислителі припускали існування морських страховиськ. Це засвідчували і розповіді норвезького єпископа Понтопідана, відомості, підписані Полем Ґеґґердом, і врешті-решт повідомлення Харінгтона (а він напевне не гаяв би часу на поширення вигадок) про те, що в 1857 році, перебуваючи на борті «Кастіллана», він на власні очі бачив страшного змія, який раніше плавав хіба лише бездонними водами пліток, друкованих у газеті з сумнівною репутацією «Конститьюсонель».

А у колах вчених мужів, а отже, і на сторінках наукових журналів розпалилася тривала полеміка між тими, що вірили в існування морського страховиська, і тими, що не вірили. А поза тим новий житель морських глибин ставав дедалі популярнішим. Журналісти, звеличники науки, у боротьбі зі своїми опонентами, що їли хліб виключно завдяки своїй дотепності, під час епопеї з морським страховиськом пролили ріки чорнила, а дехто й кілька крапель крові, бо хто не міг довести своєї точки зору словами, пускав у хід кулаки!

Ця війна тривала добрих півроку. Причому періодично брали верх то ентузіасти, то скептики. Бульварна преса незмінно відповідала невичерпними кпинами на серйозні наукові статті журналів Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської академії наук, Британської асоціації, Смітсонського інституту у Вашингтоні, і на дискусії в авторитетних журналах «Індіан Архіпелаго», «Космос» абата Муаньйо, «Міттейлунген» Петермана, навіть на наукові дописи солідних французьких та іноземних газет.

Журнальні скализуби спародіювали вислів Ліннея, наведений кимось із супротивників існування чудовиська, вони твердили, що «природа не породжує йолопів» і