Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

І раптом Василь стурбовано підвів голову. Йому почулося, що десь за скелями знову лунає той дивний гуркіт, який вони чули в перший день перебування на Венері, в хащах понад міжгір’ям. Звук, що нагадував гуркіт багатомоторного літака.

Цей гуркіт наближався з-за скель, він гучнішав, наче й справді звідкілясь із-за лісу летів потужний літак.

Василь не встиг нічого сказати, не встиг нічого вирішити, як з-за високих скель вилетіло щось велике, оточене дивним сріблястим сяйвом. Неначе швидкі помахи крил — прозорих і довгих — маяли й сріблилися в повітрі. Одна мить — і динна химерна істота, яка вилетіла з-за скель, з-за хащів, спинилася вже над ракетним кораблем. Це її оглушливе дзижчання нагадувало гуркіт літака. Химерна істота линула в повітрі, роблячи велике коло. В неї було довге тіло, велика голова з велетенськими очима й великі прозорі сітчасті крила, що швидко мерехтіли в повітрі, зливаючись в одне сріблясте сяйво.

— Бабка! Гігантська бабка! — закричав Василь.

Бабка, дзижчачи, пролетіла над самою ракетою й помчала далі. Люди завмерли від несподіванки. Тіло бабки було завдовжки принаймні з чотири метри. Розмах її крил досягав метрів п’яти-шести. Міцні сухі лапи з гострими пазурями звисали під нею.

Ось бабка пролетіла зовсім низько, обвіявши Василя подувом вітру від своїх блискучих прозорих крил. Василь відсахнувся й схопився за гвинтівку. Але бабка блискавично пронеслася над ним. Вона летіла знову до ракетного корабля, знов виписувала широке коло. Василь прицілився в неї, але дуло його гвинтівки кілька секунд безпорадно намагалося слідкувати за силуетом бабки, бо швидка істота легко змінювала напрямок і зникала з-під мушки.

Один постріл, другий… І ось бабка, не зменшуючи швидкості, як камінь упала згори вниз. Її гучне дзижчання заглушило всі інші звуки.

— Невже влучив? — забилося серце в юнака.

Він пустив униз гвинтівку.

Бабка, падаючи, випустила, простягла довгі свої лапи. Тільки тепер Василь помітив, що бабка падає просто на Гуро, який швидко біг до ракети.

— Товаришу Гуро, стережіться… Вона падає на вас!.. — гукнув на весь голос Рижко.

Але було вже пізно.

Бабка впала вниз, як потворний шуліка. Вона не була поранена, вона падала не тому, що її зачепили кулі Рижка. Бабка кидалася по здобич, обравши собі самотню постать людини, що бігла схилом міжгір’я.

Впавши згори на Гуро, бабка схопила його впоперек тулуба своїми міцними лапами, підтягла до себе й блискавично звилася знов у повітря, несучи мисливця з собою і радісно, переможно дзижчачи, виповнюючи міжгір’я нестерпним шумом.

Василь приклав гвинтівку до плеча, намагаючись прицілитись убити бабку, врятувати Гуро. Але що міг він зробити? Хіба можна було стріляти? Адже куля легко могла влучити і в мисливця, що звисав під тулубом бабки…

— Ах, проклята! — застогнав з люттю юнак, пускаючи вниз гвинтівку.

Широко відкритими очима, не рухаючись, люди внизу дивилися в небо. Бабка поволі оберталася на маленьку чорну крапку. Ще мить — і вона зникла за скелями, за хащами. І тільки могутнє її дзижчання ще довго долітало до мандрівників, поволі стихаючи.

Нарешті, стихло й воно.

— Гвинтівка… моя гвинтівка лишилася біля ракети! — це було перше, про що згадав Гуро.

Схоплений міцними жилавими лапами впоперек стану, він висів під самим тулубом бабки. Руки й ноги його були вільні, він міг рухати ними — зовсім, як людина, яку почепили б за пояс до стелі кімнати. Гуро робив руками й ногами непевні рухи плавця, наче намагаючись зберегти рівновагу. Звісно, це було ні до чого; бабка міцно тримала його. Трохи згодом це збагнув і Гуро.

Як трапилося, що бабка схопила його без будь-якого опору? Гуро чесно визнав сам перед собою: він не сподівався на таку поведінку летючого хижака. Йому думалося, що бабка просто пролетить над міжгір’ям і знову зникне. Потім ці постріли Василя… Мисливець вирішив, що юнак влучив у бабку і вона падає, поранена. Вийшло ж зовсім не так!

Він зрозумів своє становище лише тоді, коли побачив згори ракетний корабель, який швидко віддалявся від нього, міжгір’я, червоний прапор на високій скелі, товаришів — у вигляді маленьких чорних крапок. Вітер віяв йому назустріч, він знав це, чуючи невпинний свист у мікрофоні на шоломі, свист, що змішувався з набридлим дзижчанням бабки. Хижак співав якусь, йому самому лише зрозумілу, пісню перемоги.

Все це трапилось так блискавично, так несподівано… Удар лапами по плечах, потім щось рвучко смикнуло вгору — і все. Гуро лише в повітрі зрозумів усе, він, уславлений своєю ініціативністю, своєю здібністю швидше всіх реагувати на небезпеку…

Страшенна лють охопила Гуро. Його, досвідченого, бувалого мисливця і мандрівника, схопила, як вовк вівцю, велетенська бабка, ця нещасна комаха, і несе тепер у повітрі, як мертву ляльку, як свій майбутній сніданок! Це трапилось перед очима всіх товаришів. Ганьба! Що робитимуть вони без нього? Хто захистить їх у несподіваній пригоді, коли Гуро не зумів захистити сам себе?..

Задихаючись від гніву, Гуро перевірив свою зброю. Кинджал був з ним, його короткий широкий кинджал. На поясі висіли дві гранати. В кобурі залишився маленький автоматичний пістолет, заряджений розривними кулями. Ось воно!

Швидким рухом Гуро витяг пістолет. Першою його думкою було випустити кілька куль в тулуб і голову бабки. Але майже відразу він збагнув, що цим він негайно позбавив би життя самого себе. Вбити бабку можна; коли не вбити, то принаймні злякати пострілами так, що вона випустить з своїх лап здобич. Але…

Він поглянув униз. Під ним повільно пропливало верховіття високих дерев, густі хащі тропічних рослин. Он з хащів висунулася гостра скеля, ще, ще… Бабка летіла, мабуть, на висоті метрів з двісті. Впасти з такої висоти вниз без парашута, — ні, на це він не