Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
— Товаришу Гуро, ми чекаємо вас. Поспішайте, товаришу Гуро, ми дуже турбуємося, що у вас не вистачить кисню… — нагадував йому голос Василя.
Мисливець прискорив ходу. Цей етап був порівнюючи легким. Ґрунт підіймався вгору, він був укритий лише великими старими деревами, що затуляли його від світла своїми густими шапками листя. Тільки папороть могла зростати тут, інші рослини вмирали. Гуро швидко йшов угору. Три години… три години… чи вистачить їх?..
— Поспішайте, поспішайте, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас уважно, перевіряйте весь час напрямок!..
Хлопець, мабуть, украй стомився повторювати весь час те ж саме. Ось уже близько трьох годин він викликає Гуро, близько трьох годин він веде його своїм стурбованим голосом до ракети, до порятунку. Гуро уявляв собі:
Микола Петрович і Сокіл працюють, вони заклопотані ультразолотом. Це не означає, звісно, що вони забули його. Ні, цього він певний, вони не кидають думки про свого товариша, якого занесла гігантська бабка. Вони раді були б зробити все для його врятування. Але вони безсилі допомогти йому. І вони працюють — можливо й тому, щоб не такою нестерпною була тривога, щоб заповнити чим-небудь час. А Василь сидить біля передавача і викликає, викликає… він знає, що без нього Гуро напевне може збитися з дороги… Любий юначе, яка то важка праця — сидіти отак і викликати, не знаючи, чи чують тебе, чи справді ти допомагаєш, чи лише марно витрачаєш сили…
Гуро вгадав. Василь таки не відходив від апарата. Він сидів стомлений і блідий. Але невпинно повторював те ж саме:
— Пеленгуйте нас, товаришу Гуро, пеленгуйте! Ми дуже турбуємося за вас, поспішайте, перевіряйте напрямок…
Вже давно слова злітали з його уст чисто механічно, не заважаючи думкам. Свідомість юнака мов подвоїлася. Одна його половина, фізична, була біля передавача. Це вона невпинно повторювала слова, скеровані до Гуро, повторювала автоматично, не замислюючись над їх змістом, бо це тривало вже кілька годин.
І друга половина теж працювала вже кілька годин. Ця друга половина була десь із Гуро. Василь не знав, не уявляв собі, як саме врятувався мисливець від бабки. Але для нього не було жодного сумніву, що це було так. Борис Гуро не міг загинути, Борис Гуро мусив урятуватися! Як, чи в повітрі, чи на ґрунті, чи застреливши бабку, чи подарувавши їй життя — це не мало значення. Головне — Борис Гуро врятувався. А коли він врятувався, — він обов’язково мусив чути й Василеві слова. А чуючи їх, він мусив прийти до ракети, користуючись допомогою Рижка.
Звичайно, по дорозі додому Бориса Гуро могли спіткати й інші неприємності, на які так багаті хащі Венери. Але він переборе і їх, він незабаром повернеться, він буде тут, відважний мисливець. Тільки не припиняти викликів, тільки допомагати йому весь час дотримуватися вірного напрямку!..
Так, Борис Гуро ішов вірним напрямком. Голос Василя звучав у його вухах, мисливець часом повертав голову, перевіряв чутність, перевіряв свій напрямок. Все було гаразд. Він звик уже легкими ударами кинджала перерізати перепони з товстого павутиння, яке мов навмисне розпинали на його шляху ситі великі павуки — рідні брати того павука, якого мисливець убив у перший день їхнього перебування на Венері. Він звик по невловимих ознаках знаходити непомітні отвори в загорожах із повзучих рослин. Він звик уже не звертати уваги на великих гадюк, що з сичанням тікали від нього, чи, навпаки, кидалися на нього. Все це стало звичним, все це було дрібницями.
Тільки одного побоювався Гуро — зустрічі з якою-небудь велетенською потворою, як отой дракон-сколопендра або підземна панцерована істота, яка мешкала в інфрарадієвій печері. Правда, панцерована істота була підземною; правда, сколопендрі, можливо, нічого було робити тут, у цих хащах… проте — хіба тими двома потворами обмежується велетенське населення цих диких хащів? Хіба не може кожної хвилини з-за першого-ліпшого стовбура визирнути ще якесь чудище? Хіба може хтось ручитися, що за мить з верхівки отого великого дерева не стрибне якась химерна мара?
Навіть у диких джунглях Індії Борис Гуро почував би себе краще, спокійніше. І це було цілком зрозуміло. Адже всі найстрашніші мешканці джунглів були заздалегідь відомі. Можна бути готовим до зустрічі з тигром, знаючи його звички, манеру нападати тощо. Але як його бути готовим до зустрічі з незнаним чудищем, якого ти собі навіть уявити не можеш? Бути готовим до зустрічі і водночас майже не мати зброї… Хіба це можна назвати справжньою зброєю — цей іграшковий пістолет, цей кинджал? Правда, були ще дві гранати. Але — тільки дві. Головне, не було звичної автоматичної гвинтівки, яку Гуро залишив біля ракети.
Ще невеличкий підйом між велетенськими кипарисами. Гаразд, нагору навіть легше йти, ніж під гору, не треба стримуватись.
Швидкими кроками мисливець підіймався, поглядаючи на небо, яке тут було видно: кипариси росли оддалік один від одного. Його турбувало: чи скоро почне сутеніти? Правда, його прожектор працює бездоганно, а радіоколивання поширюються незалежно від дня чи ночі. Але краще йти цим лісом удень, значно краще… День на Венері майже дорівнювався земному, — він тривав трохи більше, щось із шістнадцять годин, як точно встановив Микола Петрович. За його підрахунками, доба Венери дорівнювала двадцяти семи годинам — всього на три години більше, ніж на Землі.
— Це залежить від того, що Венера повільніше обертається навколо своєї осі, — пояснив Риндін товаришам. — І земна наука буде нам дуже вдячна за ці спостереження, бо час обертання Венери був досі невідомий на Землі. Хмарна ковдра нашої сусідки не давала змоги астрономам визначити це. Існували найрізноманітніші припущення щодо цього. Досить сказати, що частина астрономів відстоювала двадцятичотиригодинну добу на Венері, а друга частина запевняла, що доба на Венері дорівнює цілому земному рокові.
Тепер Гуро шкодував, що Венера так швидко обертається навколо своєї осі. Краще було б, коли б вона оберталася куди повільніше: тоді нескоро почало б сутеніти.
