Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
— Шість з половиною годин, а потім — кінець, — півголосом мовив Гуро. — Добре було б покурити…
Становище було безнадійне. Гуро неуважно стежив за тим, як погойдувалося перед ним мережане листя папороті. І в міжгір’ї, де лежить ракетний корабель, листя папороті гойдається так само байдуже, як і тут. Яка нісенітниця! Врятуватися від небезпеки, визволитися з пазурів велетенської бабки, просто, можна сказати, видертися з її щелепів, щоб загинути тут, у хащах, задихнутися від нестачі кисню?.. І це тоді, коли їм пощастило вже цілком виконати завдання: знайдено і інфрарадій, і ультразолото?.. Нісенітниця!
Краще, ніж будь-хто інший, Гуро розумів, що отаке роздумування нічого не дає, тільки шкодить, бо забирає дорогий час. Зокрема, це було погано в його становищі, коли час його дальшого існування цілком залежав від кількості кисню в резервуарах скафандра. Кожна хвилина дихання забирає якусь частину кисню — остаточно і безповоротно. І коли він не витрачає цю хвилину дихання розумно, свідомо, не використовує її для врятування, то він сам відбирає у себе життя.
Гуро розумів усе це.
— Стоп, товаришу, — сказав він собі. — Стоп! Не можна витрачати час і кисень на нікчемне самокопання. Це ж самогубство! Треба вирішати, що робити.
Звісно, треба. Але — що саме? Припустімо, людина заблукала в лісі. Вона може спробувати визначити, де в неї південь і північ, схід і захід, зробити звідси висновки й рушати кудись. Що міг зробити Гуро? Хіба він знав, в якому напрямку лежить ракетний корабель? Ні, він не знав нічого. Південь був для нього такий самий, як північ, як схід і захід. Всюди було невідоме, загрозливе, непевне, вороже. Ці велетенські дерева, пальми, папороть, це невпинне дзижчання незліченних комах — все було чуже, дивне, все підкреслювало його відірваність від товаришів, друзів.
Навіть звичайні його речі, до яких він звик, як до самого себе, тепер дратували його, глузували з нього.
Ось погляд Гуро впав на його годинник на руці. І хвилинна стрілка, немов вона тільки й чекала цього погляду, почала швидко бігти по циферблату. Ніколи, ніколи в житті вона не мчала так! Ніколи в житті Борисові Гуро не хотілося так, щоб вона уповільнила свій біг, щоб вона застигла на місці!.. Кожен поділ циферблату — частинка витраченого кисню, частинка прожитого життя, що відбирається автоматично від тих шести з половиною годин дихання, які ще залишилися в нього. Ні, вже не шести з половиною, а шести з чвертю!.. Клята стрілка, куди ти поспішаєш? Зупинись!
Гуро з люттю дивився на годинник. Де його швидкий і гнучкий розум, що вмів досі знаходити вихід із найскрутнішого становища? Чому тепер ось мисливець став таким безпорадним, чому він нездатний нічого вигадати для власного порятунку? Нікого йому не треба зараз витягати з лабетів, нікому не треба допомагати, крім самого себе. І він неспроможний допомогти самому собі!..
— Ха-ха! Ось він, ключ порятунку! — неприродно засміявся раптом Гуро. — Ось він! Маєте, товаришу!
Він знаходив завжди вихід із скрутних становищ. Але хіба не міг він завжди спертися на щось певне? На товаришів, хоч би вони були й не близько; взагалі на людей, які могли допомогти йому хоча б дрібничкою. Раніше були люди, люди навколо нього. А тепер — він сам-один. І нікого. І нічого. Самотність!
Великий синьо-червоний метелик покружляв коло його голови і сів на лист папороті. Його ніжні крила тремтіли, незрівнянний малюнок на них зібрав у собі найглибші фарби з палітри природи. Метелик повільно посувався вздовж листя, немов чогось шукаючи. Гуро мовчки дивився на нього кілька секунд і здригнувся. Йому здалося, що з-за дерева, яке створювало глибокий коричневий фон для ніжних фарб метелика, щось визирнуло. Мисливець схопився. Його права рука лежала на розстебнутій кобурі пістолета, ліва намацувала кинджал. Що там таке?..
За деревом не було нічого. Мабуть, випадковий рух папороті під подувом вітру обманув мисливця. Зляканий різким рухом людини, метелик знявся з папороті й полетів. Гуро простежив за ним, поки метелик зник за деревами, і криво посміхнувся:
— Нерви, товаришу, у вас не в порядку, — сказав він самому собі. — Вам уже починає ввижатися всяка чортівня… Спокійніше, товаришу, так ви собі не допоможете.
І знов його охопила лють. Ні, будь-що, він знайде вихід. Він доведе, що він розумна людина. Не може бути, щоб він загинув тут. Не може бути такого! Це було б безглуздя!
Горда, певна себе людина кричала сама на себе:
— Ти не смієш здаватися! Ти мусиш знайти вихід! Ти — дужа, міцна людина, іди, шукай! Безглуздо сидіти тут далі. Розумієш, безглуздо?..
Але цій гордій, певній себе людині відповідала інша, відповідала глузливо і переконливо:
— Так, безперечно, це буде безглуздя. Рушай, чоловіче, рушай. Але — чому ж ти не йдеш? Будь ласка, шлях вільний, іди куди завгодно. Ракета може бути й прямо перед тобою, і позаду, і ліворуч, і праворуч. Рушай — і пам’ятай, що кожен твій крок майже напевне віддалятиме тебе від твоєї справжньої мети, від корабля, від товаришів. Хоча, ні: хіба це твоя справжня мета, хіба це те, що чекає на тебе? Ні, твій справжній шлях — до смерті від задухи. Іди куди завгодно, однаково ти підеш, незалежно від напрямку, саме цим певним, справжнім шляхом, єдиним, який тобі залишається. Шановний товаришу, це буде вашою останньою прогулянкою, ідіть, будь ласка, ідіть!
Закривши очі, Гуро щосили стукнув себе кулаком по шолому, намагаючись хоч цим заглушити голос тієї глузливої, безжалісної людини. Даремні зусилля! Голос продовжував — і йому нічого не міг протиставити голос першої, гордої, певної себе людини. Голос вів далі:
— Ідіть, будь ласка! Ідіть, товаришу Гуро! Не затримуйтеся, однаково нічого не допоможе… нічого… смерть від задухи — ось що чекає на вас!..
— Проклятий! — вигукнув Гуро, натискуючи руками на
