Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Нерівний ґрунт, перерізаний ярами, перетятий буграми, то вів Гуро вгору, де під самими, здавалося, хмарами вільно зростали прекрасні великі пальми й кипариси, то зводив його вниз, до густих заростей папороті, до грузьких трясовин, що засмоктували ноги, наче взуваючи враз мандрівника в свинцеві чоботи.
Але траплялися й легкі ділянки, де Гуро швидко посувався вперед, наспівуючи навіть якусь нікому невідому мелодію з кількох нот, щойно вигадану ним. Та це траплялося рідко.
Вже не перший раз Гуро радів з того, що цю важку подорож він відбуває у скафандрі. Тільки це врятовувало його в багатьох випадках, тільки це дозволяло йому йти без затримки, не звертаючи уваги на безліч перепон.
Вперше він зрозумів це, вибираючись з дрягвистої низини, нещадно ламаючи ситу велику папороть і викараскуючись угору, схилом глибокого яру. Щось несподівано майнуло перед його очима в’юнкою яскраво-зеленою стрічкою, впало на його ногу, обкрутилося круг неї і спинило її.
Гуро похолонув: це була здоровенна зелена гадюка. Роздратована несподіваним рухом людини, яка сполохала її, гадюка обвилася круг ноги мисливця й люто кусала її. Вона звивалася й сичала, її довгі вигнуті зуби впиналися в тканину скафандра, змочуючи її отруйною рідиною.
«Якщо прокусить скафандр, то вже ніщо не врятує!» — подумав Гуро, націляючись у гадюку кинджалом. Але в ту ж мить він згадав про металеву сітку, яка захищала від ушкоджень гумову тканину скафандра. Це заспокоїло його. Ніякі гадючі зуби неспроможні прокусити металеву сітку, Гуро був певний цього. Поклавши кинджал у ножни, він спокійно схопив гадюку рукою впоперек тіла, віддер її від ноги, перехопив ближче до хвоста. Розмахнувся нею в повітрі й розтрощив люту плескату голову об стовбур дерева.
— Це навчило б тебе ввічливіше ставитися до людей… коли б ти лишилася після цього живою, — задоволено сказав Гуро, відкидаючи вбиту гадину в хащі.
Вдруге він оцінив скафандр, коли його шлях перетяло довге, хоч і неглибоке озерце. В ньому буяло життя. Дивні тварини заселили його, вони вистрибували з каламутної мулкої води навздогін одна за одною, поринали назад у воду, хлюпалися в ній. Хіба що хвороблива фантазія божевільного художника здатна була б вигадати такі форми, такі неймовірні риси й сполучення властивостей, які бачив перед собою здивований, вражений Гуро. Ось пливе великий чорний жук, за ним тягнеться довгий жовтуватий хвіст із сегментів. Хвіст загрозливо піднесений вгору, він закінчується гострим кривим жалом, як у скорпіона — і так само, як у скорпіона, загрожуючи всім, напружено звивається в повітрі.
Ось зелена жаба завбільшки з людську голову. Але замість широкого жаб’ячого рота — в неї твердий дзьоб між великими круглими очима. І це робить жабу подібною до сови… ось вона навіть дзюбонула якусь тварину, що пливла повз неї, розтерла твердим дзьобом і проковтнула. У її широко відтуленому дзьобі вражений Гуро помітив гострі й нерівні зуби.
Коричнева гадюка з маленькими ніжками й високим гребінцем, звиваючись, вистрибнула на поверхню, скинулася в повітрі й стрілою впала на зелену жабу із совиним дзьобом. Вона обвила її широку шию і тієї ж секунди вжалила в спину. Жаба з зойком перекинулася на спину, дриґаючи лапами. Вона була ще жива, коли коричнева гадюка вже почала її жерти.
Гуро на хвилину навіть забув, що він не має часу на спостереження, що він неодмінно мусить поспішати. Він стояв на березі озерця і дивився на цю боротьбу, на це буяюче й жорстоке життя.
«Вбивай, поїдай і живи!» — подумав він. Так, тут це правило тваринного життя здійснювалося без усяких прикрас, жорстоко і непримиренно!..
Але часу було дуже мало. Як пройти далі? Обходити довкола було б надто довго, це потребувало принаймні з півгодини: досвідчене око Гуро не могло помилитися. Іти просто через озерце?. А всі ці тварини, що можуть напасти на нього, як ота гадюка?
— Хай спробують!
Взявши в одну руку пістолет і в другу фотоапарат, Гуро сміливо ступнув уводу. Грузьке дно, вкрите мулом і уламками рослин, не дозволяло йти швидко. Потворні химерні тварини вистрибували з води перед ним, сичали на нього, загрожували своїми жалами й зубами, але жодна не насмілилася напасти.
Вода підіймалася вище й вище. Ось вона вже доходить до живота ось уже до грудей. Гуро йшов обережно, щоразу намацуючи ногою місце куди ступнути. І враз він відчув, як щось затримало його. Ніби якась рука вхопилася за його ліву ногу й не пускала її далі. Посуватися вперед можна було лише на превелику силу. На щастя, другий берег був уже близько.
«Та що воно таке? Наче нічого під водою й не мусить бути такого великого… адже озерце порівняно неглибоке, тут нема де вміститися великій тварині…» — думав Гуро. Але зробити він нічого не міг, бо обидві його руки були зайняті.
Напружуючи всі сили, він викараскався на берег. Його ліва нога тягла за собою щось незграбне, безформне, блискуче від води. Мисливець поклав апарат у кишеню, пістолет у кобуру і нахилився, щоб роздивитися.
Чорна, пухка здоровенна п’явка присмокталася до його ноги. Вона була завбільшки з сома, сита й блискуча. П’явка присмоктувалася не лише передньою своєю частиною, не лише ротом; вся нижня половина її довгого тіла була вкрита круглими присосками, кожна з яких міцно присмокталася до ноги. Ось чому так важко було вибиратися з води! Огидна істота навіть тут, на березі, не хотіла покинути свою здобич. Вона звивалася, притискуючись до ноги, пересувалася повільно вище й вище, шукала більш придатного місця, щоб присмоктатися.
— Не вийде, не вийде, — мовив Гуро. Він витяг з ножен кинджал і спритним помахом розрізав п’явку вздовж спини. — Іди геть, мені ніколи з тобою морочитись!..
Один за одним відпали присоски — і чорне блискуче тіло п’явки, звиваючись, упало на ґрунт. І враз на нього накинулися інші водяні істоти, що немов тільки цього
