Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Він хотів затиснути руками вуха, щоб не чути. Але руки його стискали тільки метал шолома… Спокійний, глузливий голос шепотів йому на вухо далі й далі. Це було майже божевіллям. Це було нестерпно. Голос то глузував то набував щирих, дружніх інтонацій, немов маскуючись, щоб за якусь мить знов глузувати. Гуро не володів уже собою. Він кидався від дерева до дерева і стогнав, слухаючи цей мінливий глузливий голос, що дзвенів у нього у вухах.

— Ідіть, ідіть, будь ласка, товаришу Гуро! Вас ніхто не затримує, вам ніхто не заважає… ніхто не турбується про вашу долю… турбуються, турбуємося, турбуємося… ідіть, однаково кисню не вистачить… бо може не вистачити кисню, ми турбуємося… однаково вас ніхто не почує, не почує… і ви нікого не почуєте, не чуєте… чи чуєте ви, товаришу Гуро, чи чуєте?..

Цей голос, маскуючись, стає подібним до голосу Василя. Ні, він остаточно божеволіє!

— Чи чуєте ви нас, товаришу Гуро?.. Прислухайтеся, прислухайтеся, ми турбуємося, бо у вас може не вистачити кисню… Прислухайтеся, ідіть до нас, ми допоможемо вам знайти шлях… Ми певні, що ви врятувалися, товаришу Гуро…

Всякому божевіллю буває кінець. Чому цей голос, тихий і проникливий, втратив тепер свою глузливість, звучить так стурбовано?.. Та що це, нарешті? Ось він, тихий голос Василя, він отут, зовсім близько:

— Ми чекаємо вас, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас, пеленгуйте. Нам пощастило полагодити потужний радіопередавач корабля, ми шукаємо вас по радіо, товаришу Гуро…

Що? Це не мариться? Це не божевілля? Це справді говорить Василь?

Охопивши обома руками стовбур дерева, схиливши безсило голову, Гуро прислухався. Він почував, як краплини поту збігають по його чолу, він відчував, якими вогкими стали раптом його очі — і йому не було соромно цього. Він забув уже про божевільні думки, він увесь обернувся на слух. Пеленгувати ракету? Потужний передавач?

— У вас у шоломі, товаришу Гуро, є рамка. Її треба витягти й поставити так, щоб її площина була скерована просто вперед, куди дивляться ваші очі. Тоді повертайтеся, повертайтеся повільно. Моя мова то тихшатиме, то голоснішатиме. Знайдіть такий напрямок, коли мій голос буде якнайгучнішим, і йдіть на нього, щоб він весь час звучав гучно. Це буде той самий напрямок, в якому вам треба повертатися додому. Я говоритиму весь час, весь час ви матимете змогу перевіряти напрямок. Не забувайте перевіряти напрямок, товаришу Гуро, бо треба йти лише тоді, коли мій голос буде якнайгучнішим. Ідіть швидше, бо ми боїмося, що у вас не вистачить кисню. Товаришу Гуро, чи чуєте ви нас? Ми чекаємо вас, товаришу Гуро. Пеленгуйте нас, пеленгуйте нас…

Таким само стурбованим голосом Василь продовжував говорити, викликаючи Гуро, не знаючи, чи чує він його, чи не чує…

Гуро всміхнувся й випростався. Знервованості його мов і не було. Зникло все. Зникли примари, зникла боротьба голосів у його вухах. Він глибоко зітхнув. Навпомацки знайшов на шоломі маленьку висувну рамку.

Так. Він поставив її просто перед собою. Почав повільно повертатися. Голос Василя спочатку потихшав, потім почав гучнішати. Далі, далі, ось він, напрямок!

Тепер голос Василя дзвенів просто біля вух, цей приємний, рідний, стурбований голос дотепного й спритного юнака. Любий Василю! Того разу тебе врятував Гуро; тепер ти врятовуєш мисливця!

— Пеленгуйте нас, пеленгуйте, товаришу Гуро! Я говоритиму весь час, весь час ви зможете перевіряти напрямок. Поспішайте, бо ми дуже турбуємося за вас, хоча й певні, що ви врятувалися від бабки…

Так, він врятувався від бабки, це було дуже просто, порівнюючи з дальшим. Він поспішатиме, щоб заспокоїти товаришів, щоб розцілувати миле й рідне обличчя юнака, який тримає в своїх руках тоненьку нитку, що витягне мисливця з диких хащів тропічного лісу!.. Тримай цю нитку, Василю, тримай!

— Ми чекаємо вас, товаришу Гуро, поспішайте!.. Пеленгуйте нас весь час, пеленгуйте!..

Вперед! Здається, все так, як слід. Голос Василя чути якнайкраще. Помилки бути не може.

Хащі змикалися щільним кільцем навколо людини в скафандрі, дикі рослини перетинали їй шлях, комахи з дзижчанням пролітали повз неї, намагаючись звернути на себе увагу, папороть плуталася поміж ногами, заважала йти. Але Гуро йшов уперед і вперед, ні на що не звертаючи уваги.

Він поспішав. Усі думки його були скеровані на голос Василя, він стежив за його стурбованими інтонаціями, він ішов уперед.

І тільки раз за півгодини він спинився. Бо побачив того самого синьо-червоного метелика, який прилітав до нього під час того божевілля. Метелик летів перед ним кілька хвилин, потім сів знову на лист папороті. І тепер Гуро звернув зі свого шляху, щоб не налякати свого знайомого.

— Бувай здоров, друже! Ти про мене не згадаєш напевне. А я про тебе й твої барвисті крила пам’ятатиму все життя, будь певний. Бо такі хвилини не забуваються. Бувай!

І, вимахуючи кинджалом, Гуро рушив далі швидкою ходою, обираючи собі шлях поміж папороттю й стовбурами дерев і весь час прислухаючись до стурбованого голосу Василя, який кликав його і вказував йому шлях.

Ліс здавався нескінченним; та хіба не був він таким і насправді? В цьому Гуро пересвідчився ще тоді, коли він летів у пазурях велетенської бабки. Але тоді цей величезний, неосяжний ліс був для мисливця чимось стороннім, був просто об’єктом для спостережень. Тепер ліс обернувся на хитрого, підступного ворога, що насунув на Гуро враз з усіх боків. Ліс дивився на мисливця тисячами очей своїх невидимих мешканців, ліс був переповнений несподіванками й таємницями, які чигали на людину на кожному кроці, перетинали їй шлях, заважали, затримували.

Самі великі дерева, увінчані буйними зеленими шапками листя, мало заважали Гуро. Він вільно обминав їх, весь час перевіряючи напрямок, в якому кликав його голос Василя. Але частенько ліс улаштовував перед мисливцем справжні загорожі.

Цупкі повзучі рослини перепліталися складним мереживом, зітканим із живих міцних канатів. Вони звисали з великих дерев, перекидалися з одного на одне, пересновувалися. Такі перепони тяглися на сотні