Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Гнів зникав, змінюючись тим холодним спокоєм, який завжди з’являвся в Гуро, коли він почував справжню і серйозну небезпеку. Мозок напружено працював, відзначаючи найменші зміни положення тіла, найнепомітніші рухи хижака.

Мисливець почував, як часом стискаються лапи бабки, немов хижак перевіряв, чи ціла його здобич. Нічого не поробиш. Треба чекати. Головне, щоб бабка не дуже цікавилася ним під час польоту. Сяде ж вона колись, нарешті. Тоді… о, тоді Гуро не забариться поговорити з нею як слід. А поки що треба зберігати повний спокій, не дратувати хижака, вдавати з себе майже мертве тіло.

Гуро вільно пустив руки й ноги. Він не ворушився. Все життя його, вся енергія переключилися на роботу мозку.

Хотілося ще раз подивитися на ракету, на товаришів. Але корабля вже не було видко, він зник між скелями глибокого міжгір’я. Тільки червона крапка прапора ще виднілася вдалині. Гуро мимоволі зітхнув: чи пощастить йому побачити ще раз цей прапор? І враз він дорікнув сам собі: це була негідна його думка. Найменшого послаблення волі, найменшого підупаду духу. Тільки за таких умов можна думати про врятування.

Саме міжгір’я Гуро бачив добре. Він пізнавав його по високих скелях, що стирчали вгору, як п’ять розчепірених пальців. Так ось як воно тягнеться, це міжгір’я… Справжнє річище висохлої річки, глибоке і нерівне.

Міжгір’я звивалося серед лісу. Воно утворювало неправильне півколо. Високі нагромаджені скелі закривали один його вихід. За скелями яскравим сріблом виблискувала велика ріка. Вона текла майже поряд із міжгір’ям. Далі, праворуч, ріка впадала в велике озеро. І туди ж спускалися круті схили міжгір’я.

Несподівана смілива думка майнула в Гуро. Він аж присвиснув:

— Он яка картина!.. Ну, гаразд, побачимо!

Рука мисливця посунулася вздовж тіла, намацуючи широку кишеню на грудях скафандра. Там лежав його малесенький фотоапарат. Гуро обережно витяг його і, не піднімаючи до очей, скерував об’єктив назад, у бік міжгір’я, річки, озера. Натиснув на спуск. Перекрутив плівку, ще раз натиснув. Так. Це вже буде вірніше. Сховав апарат. І саме своєчасно.

Бо лапи бабки щільніше притиснули його, підтягаючи ближче до велетенської голови. Гуро не опинався, пильно спостерігаючи крізь скляні вікна шолома, як повільно поверталася до нього голова бабки. Ось він побачив зціплені зуби хижака, що кількома гострими різаками сходилися до отвору рота. Ось голова ще повернулася. Бабка хотіла роздивитися свою здобич.

Лапи її посунули людину вперед, ще ближче до голови. Гуро побачив, як повернулося до нього гігантське зелене й прозоре око. Власне, це було навіть не око, а безліч маленьких оченят, опуклих і ясних, в кожному з яких відбивався його блискучий шолом. Всі оченята, складені як щільник, утворювали одне велетенське око.

Бабка повертала голову праворуч, ліворуч, роздивляючись Гуро. Здавалося, вона була вражена дивним виглядом своєї здобичі. Напевне, ніколи ще в її лапах не було людини, та ще одягненої в скафандр із круглим металевим шоломом.

— Ех, коли б я тобі так саме був не до смаку, як ти мені, — промовив стиха мисливець, дивлячись просто в очі хижака, — напевне, тоді б ти й не доторкнулася до мене!..

Але цим і обмежилося його реагування на рухи бабки. Ноги й руки мисливця, як і раніше, нерухомо звисали вниз; він вичікував. Він твердо пам’ятав: ніякої боротьби в повітрі.

Великі прозорі сітчасті крила швидко маяли над ним. Бабка збільшувала швидкість.

«Невже ж їй не важко нести мене, мої сімдесят кіло?» — подумав мисливець.

Під ним все так само пропливали ліси й хащі, подекуди перерізані струмками й озерцями. Одна пляма внизу звернула на себе увагу Гуро. Серед суцільної зеленої ковдри, що вкривала поверхню Венери, було дивно бачити цю темну, майже чорну пляму. Це було схоже на сліди пожежі. Але як могла трапитися тут пожежа? Хіба що блискавка вдарила… Та й то це не зовсім нагадувало сліди пожежі. Бо тоді б пляма була чорною. А тепер Гуро виразно бачив коричневі стовбури дерев навіть з гіллям. Дивний колір залежав тільки від того, що ці дерева були, здавалося, без листя.

«Хм… цікаво було б подивитися», — подумав мисливець.

Нова пляма серед лісу. Це вже щось подібне до галявини. І цього Гуро не доводилося раніше бачити. Раніше він твердо встановив, що хащі Венери ніде не мають жодної галявини — хіба тільки там, де скелі і кам’янистий ґрунт не дають нічому зростати. А тут була справжня зелена галявина, вкрита буйною травою… і незрозумілими крапками, немов на ній лежали купи каміння, кимсь старанно зібрані.

Раптом Гуро примушений був обірвати це цікаве спостерігання. Бо до його ніг щось доторкнулося. Не рухаючись, мисливець подивився. Бабка щільніше пригортала його до себе, вона стискала людину ще однією парою лап.

Несподівано змовкло набридле дзижчання, лишився самий тільки невпинний свист вітру.

«Бабка щось надумала», — вирішив Гуро.

І справді, бабка повільно підтягла шолом Гуро аж до своєї голови. Гуро побачив, як широко розтулився її рот, як розтяглися зубчасті його краї. Бабка намагалася втягти шолом у рот, хочучи, очевидно, поласувати людиною ще в повітрі.

— Е, ні, це не входить у мої плани, — голосно зауважив Гуро.

Зібравшись, як пружина, він крутнув головою. Зубчасті краї рота сковзнули по шолому, не вхопивши його, і зімкнулися над ним. Бабка знов роздратовано задзижчала.

Але дальших спроб покуштувати здобич вона не робила. Можна було думати, що хижак був здивований незвичайною поведінкою й виглядом істоти, яку він ніс у лапах. Гуро завмер знову, не роблячи жодного руху. Більше йому нічого не було потрібно.

Бабка різко змінила напрямок, зробила велике півколо над лісом і почала знижуватися, вибираючи придатне місце, щоб сісти.

Гуро відчув, як сильно забилося його серце: наближався час вирішальної боротьби. Він знов обережно поклав руку на кобуру пістолета. Проте, через кілька секунд він подумав:

«Що дасть мені постріл? Бабка — це комаха. Навіть коли я вцілю їй у голову, вона так само міцно триматиме мене лапами. Її кінцівки підкоряються