Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Зітхнувши, Сокіл знов узявся за кирку. Цілком можливо, що самородки ультразолота знайдуться десь тут, біля підніжжя брили. А що ультразолото мусить траплятися саме у вигляді самородків, Сокіл був теж певний. Про це говорив йому весь досвід бувальця-геолога.

Він устиг зробити всього кілька ударів киркою, як відчув якусь непевність. Щось зв’язувало йому рухи. Йому здавалося, що хтось спостерігає кожен його рух. Немов позаду нього хтось стояв і пильно, настирливо дивився йому в спину. Сокіл сказав роздратовано:

— Що то за мода — прийти й стояти мовчки?

І відразу в нього майнула думка: щось надто скоро повернулися вони з печери!.. А що на його слова не було жодної відповіді, то Сокіл нетерпляче озирнувся. І закам’янів.

Неймовірна, жахлива голова потворного дракона дивилася на нього з віддалі всього метрів п’ятнадцять. Сокіл мимоволі відсахнувся й обперся спиною об брилу. На нього дивилися холодні прозорі очі, що вкраплені були в коричневий панцер голови. З боків повільно звивалися довгі жовті щупальця, які обмацували скелі попереду і з боків потвори. Велетенські щелепи, як дві криві гострі шаблі, готові були схопити й розрізати надвоє першу-ліпшу жертву.

Сокіл, здригнувши, пізнав у страховищі того самого дракона, про якого розповідав Василь, коли вони щойно опритомніли після падіння на Венеру. Того самого, що після оповідання Василя й висловленого Соколом сумніву ще раз зазирнув до них у вікно!

Так, ніде й ніколи палеонтологія не знаходила в шарах юрського періоду подібної тварини. Проте, хіба всі інші потвори, до велетенського павука включно, були відомі палеонтології?

Звідки він узявся тут, цей дракон? Напрямок його руху розкривав цю загадку. Очевидно, він плазував з хащів, чимось зацікавившись у міжгір’ї. Плазував безшумно й повільно, полюючи на свою жертву. Хто був цією жертвою?

На добрий десяток метрів за потворою тяглося її тіло, як у химерної гадюки. Але гадюка не має ніг. А тут на тілі, складеному з багатьох сегментів, звивалася безліч ніг. Тіло потвори повільно посувалося, вуса звивалися в повітрі, і щелепи немов націлювалися, розтуляючись ширше й ширше.

І нарешті Сокіл зрозумів, що це за потвора. Закляклими пальцями відстібаючи кришку кобури, де був у нього автоматичний пістолет, геолог прошепотів:

— Сколопендра… гігантська сколопендра…

Так, це була велетенська багатоніжка, одне з найотруйніших створінь, що вбиває жертву з одного укусу своїх кривих щелепів. Так ось яку потвору бачив Рижко двічі з вікна ракети, ось який дракон зазирав тоді ввечері до них…

Сколопендра посувалася до Сокола. Вона не поспішала, але й не змінювала напрямку. Здавалося, що її широко розкриті щелепи весь час націлюються, щоб певніше схопити людину. Сокіл вихопив нарешті пістолет.

Зіпершись спиною об брилу, що позбавляла йому відступу, він спробував націлитися просто в голову страховища. Але ніколи в житті не був він пристойним стрільцем, ніколи не захоплювався стрілянням і навіть постійні нагадування Гуро не виправили його. Особливо не годився він у стрільці тепер, коли заважало хвилювання, коли дуло пістолета танцювало перед його очима.

Сокіл схопив праву руку лівою, щоб спинити її тремтіння. Але не допомагало й це. Тоді він, не цілячись далі, з одчаєм натиснув на спуск пістолета. Він забув, що ця автоматична зброя стріляє безупинно, як кулемет, випускаючи кулі одну за одною, коли натиснуто її спуск.

Частий дріб пострілів пролунав у міжгір’ї. Було тих пострілів десять чи п’ятнадцять, — Сокіл не знав. Він спам’ятався лише тоді, коли пістолет не відповідав уже пострілами, як би конвульсійно не натискував Сокіл на його спуск.

«Що я наробив… більше ж немає зарядів!» — з новим нападом одчаю подумав Сокіл. Пістолет в його руці був тепер нікчемною іграшкою. Він не міг допомогти.

Геолог безпорадно озирнувся. Нема куди тікати. Велика брила перетинала шлях. Вона спускалася з усіх трьох боків, вона замкнула Сокола своєю вигнутою кам’яною поверхнею. Тільки внизу залишалася вузька щілина, куди можна було залізти, сховатися, як ховається від людини переляканий черв’як. Проте, хіба не знайдуть його й там гострі, криві щелепи сколопендри?..

Потвора поволі наближалася. Її довге блискуче тіло звивалося, ним немов проходили плавкі хвилі, що підіймали по черзі сегменти від далекого хвоста, що закінчувався двома гострими відростками, до широкої плескатої голови із страшними щелепами. Очі не відривалися від людини, вони стежили за нею, немов намагаючись загіпнотизувати її. Так робить удав із своєю жертвою, гіпнотизуючи нещасного кроля…

Сокіл щільніше притиснувся до заглибини брили, намагаючись врости в неї, розчинитися в скелі. Він почув, як треться метал його шолома об камінь. І водночас він виразно почув, як із скреготом клацнули й знову розтулилися щелепи потвори за два метри від нього.

— Та що ж робити?.. Де порятунок?.. — шепотів Сокіл, стискаючи свою єдину зброю, що залишилася в нього — кирку.

Але якщо ця зброя і була придатна проти велетенського павука з його м’яким тілом, то що могла вона зробити проти гігантської сколопендри, закутої в панцер з хітину?..

Щелепи страховища знов стулилися й розтулилися, виписуючи в повітрі широку дугу. Сколопендра немов перевіряла свою огидну й жахливу зброю. Її відділяло від Сокола всього з півтора метра.

Геолог ще раз озирнувся в розпачі, подивився вгору. Над ним звисала скеля. І раптом він, не вірячи своїм очам, побачив на тій скелі постать людини в скафандрі, що схилялася повільно вниз, тримаючи руку високо піднесеною. Хто це?..

— Лягайте! Лягайте! — почув Сокіл дзвінкий голос Василя.

Навіщо лягати?.. Але роздумувати було ніколи, бо щелепи потвори ще раз клацнули в повітрі біля самої голови геолога. Сокіл, як мертвий, упав на ґрунт і втиснувся в вузьку щілину під брилою.

Секунда загрозливої тиші — і гримучкий вибух струснув його тіло. І знову стало тихо. Ні, не тихо: ось зовсім близько, біля голови Вадима знов почулося зловісне клацання жахливих щелепів. Ніщо не допомогло, зараз сколопендра схопить його!

«Кінець!» — блискавично подумав Сокіл.

Але ніщо не доторкалося