Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

— Кінець! Вилазьте, товаришу Сокіл! Вилазьте! Кінець!

І знову клацання щелепів. Сокіл нічого вже не розумів: ось, зовсім біля нього корчиться гігантська сколопендра, а Василь кличе його вилазити?

Василь наполягав:

— Та вилазьте ж, нарешті! Чи ви знепритомніли там?

Сокіл насилу примусив себе висунути голову — і зразу знов відсахнувся. Просто перед ним була голова потвори, жива й загрозлива. Щелепи її раз-у-раз змикалися й розмикалися. Але — дивно! — вони ні на міліметр не посувалися до нього. І очі потвори дивилися вже не на нього, як раніше, а кудись вбік.

Обережно, боком, щоб не зачепити тих щелепів, не потрапити в них, Сокіл виповз із щілини, підвівся, все ще тримаючись за брилу. І тільки тепер він зрозумів усе.

Гігантське тіло потвори скорчилось за кілька метрів від нього. Замість голови на кінці тулуба була широка рвана рана, з якої повільно витікало щось огидне і тягучке. Одірвана голова потвори лежала осторонь, біля нього. Чудище не вмерло відразу, хоч влучно кинута граната й одірвала йому голову. Тулуб його з незліченними ногами жив своїм життям, голова — своїм. Не спиняючись ні на мить, сіпалися ноги, звивалося довге тіло, ламаючи папороть і дрібні дерева. І так само не спиняючись, клацала гострими й кривими велетенськими щелепами голова, немов ще й досі намагаючись схопити, вбити й перетерти між щелепами жертву, на яку вона полювала ще хвилину тому.

— От живуча тварина! — знов пролунав голос Василя, що спускався схилом міжгір’я до Сокола. — Дивіться, голову їй відірвало, а вона живе. І голова живе і тулуб… Тільки ви не підходьте близько, товаришу Сокіл, ач як вона рота роззявлює… Зараз треба її сфотографувати, це ж буде чудове фото для нашої колекції! Ех, шкода, що не було часу зняти її цілою й непошкодженою! Ну й дракон, ну й чудище!..

Але Сокіл уже не дивився на потвору. Він побачив: там, де кінчалася одірвана голова, де раніше вона з’єднувалася з тілом, граната вирвала зі скелі великий шматок. Скеля тріснула, розвалилася надвоє. Частина її біля самого підніжжя розсипалася великими й дрібними уламками. І серед тих уламків щось матово виблискувало, якісь повкраплювані в каміння опуклі і, здавалося, металеві грудки. Їх було чимало. Немов раніше вони лежали всі вкупі, а тепер після вибуху розсипалися в усі боки. Металеві грудки!

Забувши про все, про сколопендру, про її щелепи, про все, що тільки-но сталося, Сокіл кинувся туди, до загадкових металевих грудочок.

— Обережніше… обережніше… голова!.. — вигукнув Василь.

Голова сколопендри, немов роблячи останнє зусилля, підстрибнула вгору і обернулася щелепами назад, туди, де нахилявся до ґрунту Сокіл. Щелепи ще раз клацнули в повітрі, намагаючись схопити людину. Марне зусилля. У своєму блискавичному рухові вони встигли лише затиснути держак кирки і вихопити її з рук геолога.

Почувся різкий тріск. Щелепи перетерли, як сірник, дубовий держак кирки. І потім вони завмерли. Сокіл збентежено подивився на голову, на кирку, немов уперше бачачи сколопендру. Але погляд його знов упав на металеві грудки. Він вигукнув розлючено:

— Моя кирка! Вона зламала її!

Він нахилився до самих щелепів і схопив кирку з одгризеним держаком. Потім повернувся назад і вибив киркою зі скелі одну з матових металевих грудок.

— Та що з вами, нарешті? — здивувався Василь.

Але Сокіл не чув нічого. Він розтирав між пальцями шматок металу, зчищав з нього порох, перекладав з руки в руку. Ось він обернувся в той бік, де було світліше, і пильно почав розглядати метал, який виблискував жовтуватим кольором.

— Вадиме, що трапилося? — почув Василь голос Риндіна.

Микола Петрович вийшов з корабля і здивовано поглядав на Сокола.

Геолог не чув. Він закохано дивився на металеву грудку.

— Вадиме, що з вами? Очманіли? — пролунав голос Гуро, що встиг підійти з сумкою за плечима.

Він зняв сумку, важко поклав її на ґрунт, подивився на вбиту потвору, незліченні ноги якої все ще корчилися, і сказав Василеві:

— Бачу твою роботу, мій хлопчику. Це ти її гранатою? Добре, добре влучив… Здається, це той самий дракон, якого ми тоді бачили? Вадиме, тепер у вас уже, здається, немає жодної підстави запевняти, що дракон лише примарився нам. А тебе, Василю, ще раз вітаю. Це прекрасно зроблено!

Василь зашарівся. Йому завжди ставало ніяково, коли його хвалили за щось, зроблене ним, хоча б сам він і знав, що хвалити є за що.

На щастя, Сокіл звільнив його від потреби відповідати. Він прожогом кинувся до Риндіна, вигукуючи:

— Миколо Петровичу! Ультразолото! Це мусить бути воно! Я певен, що це воно!

Експансивний геолог остаточно забув про всі ті страхіття, які він щойно пережив. Він не звертав уваги на забиту потвору, він просто перестрибнув через її довге тіло і подався до Риндіна. Старий академік здивовано поглядав на нього. Він, звісно, не чув нічого, що говорив Сокіл. Але він бачив металеву грудку в руці геолога. Цього було досить для Риндіна, він знав, що саме шукав Сокіл і чим можна пояснити його захоплення. Ще мить — і він нахилився над рукою геолога.

Гуро подивився на Василя, підморгнув йому:

— Бач, яка новина! Шкода, що Микола Петрович нічого не чує. Адже він не в скафандрі.

— Та він і без того розуміє.

— Напевне! А цікаво все-таки. Піду подивлюся на цю знахідку. Василю, а ти захопи, будь ласка, мою сумку, коли сфотографуєш цю тваринку, — сказав мисливець, бачачи, що Рижко дістає свій фотоапарат.

— Гаразд.

Гуро швидко рушив міжгір’ям до ракети. Василь залишився біля вбитої потвори, наводячи на неї апарат. Він чув схвильований голос Сокола. Геолог зовсім забув, що Риндін не чує його слів, і радісно доводив академікові:

— Подивіться, це ж самородок! І ясно, що це не звичайне золото, а щось інше. А який же метал може мати ще такий вигляд? Воно тут, під цією