Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

— Збирати таку колекцію мені дуже легко, бо наше міжгір’я само по собі є величезною колекцією. Я просто-таки не певний, що десь іще на Венері можна відшукати якісь значні додатки до цієї багатющої геологічної колекції!..

Бориса Гуро найбільше цікавив тваринний світ Венери. Проте, він був незадоволений: йому не щастило за весь час відшукати будь-яку тварину, яка не була б представником комах або черв’яків, чи чогось близького до них.

— Це просто жах, — скаржився він. — Вже годі й згадувати всяких там бронтозаврів, ігуанодонів тощо. Але — хоча б єдину теплокровну тваринку знайти! Хоча б єдину, для втіхи!.. Самі комахи, самі огидні павуки й черв’яки… Неприємна планета ця Венера. Справжньому мисливцеві тут нема чого робити. Коли б мені хтось на Землі сказав, що я перетворюся на мисливця за комахами, я ніколи б не повірив!

— А оті підземні потвори? — спитав у нього Василь. — Хіба вони не варті тигра чи якогось ще велетенського хижака?

— Ти не розумієшся на справі, хлопче мій. Так, та потвора була небезпечна й страшна. Але вона була огидна. Величезна, надзвичайна комаха та й годі. Хіба можна порівняти її з благородним тигром?.. Фу, і як тільки в тебе язик повернувся сказати таке! Тигр — це ж красунь, у нього закохатися можна. А та потвора з її лапами, тулубом, черевом? Тільки божевільна природа Венери могла вигадати таке, не інакше…

Проте, Гуро був, насамперед, дисциплінованим і акуратним в своїх звичках, у своєму ставленні до обов’язків. Микола Петрович висловив бажання привезти на Землю разом з іншими й колекцію зразків тваринного світу Венери. І Гуро старанно виконував це бажання. Його колекція була чи не найбагатшою з усіх. Щоправда, Василь, лютий ворог всіх комах світу, не міг без огиди дивитись на ту колекцію але це було його особистою справою.

Крім того, йому доводилося так чи інакше звикати до комах. Микола Петрович поклав саме на нього обов’язки головного фотографа експедиції. Василь мусив знімати все — кожну рослину, кожну тварину. Бо це забезпечувало можливість завжди мати фактичні матеріали про природний вигляд тварини чи рослини, — не той, який вони мали в колекції, а справжній вигляд живого представника флори чи фауни Венери.

Сам Микола Петрович, крім загального керівництва всіма роботами, займався метеорологічними і кліматичними спостереженнями. Зокрема, він був дуже радий, коли повторилася злива, не менша від тієї, що трапилася в перший день їхнього перебування на Венері. Микола Петрович вимірив її.

— На Землі не буває таких дощів, — сказав він потім. — Тутешній дощ по кількості опадів перебільшує чи не вдвоє всі річні земні максимуми. Його важко вимірювати земними засобами. Але це добре, що тут трапляються такі дощі. Вони допомагають Вадимові й мені робити висновки щодо порід міжгір’я.

Справді, величезні водопади, що бурхливо проносилися схилами міжгір’я, змивали велетенські шари ґрунту, перекидали гігантські кам’яні брили, що їх без тих водопадів можна було б зрушити з місця хіба що великими вибухами. Водопади відкривали нові шари, нові породи. І після дощу Сокіл мав таки багатющий матеріал для вивчення!

Вже тиждень тому Микола Петрович під час вечері сказав:

— Ми маємо всі ознаки того, що ультразолото мусить бути десь близько. Всі оці зразки породи, — показав він на скриньку, помічену двома хрестами, де зберігалися найцікавіші й найцінніші зразки порід, — всі вони, починаючи від того осколка, який Вадим відбив для мене від скелі в день бійки з павуком, свідчать про таку близькість. Запевняю вас, товариші, це зовсім як у дитячій грі — схована річ лежить поблизу, майже дивиться на нас і сміється з нас, що ми досі не можемо її знайти. Отак і з ультразолотом. Шукаймо, Вадиме, шукаймо! Не можна дозволяти навіть ультразолоту глузувати з нашої поважної експедиції. Це просто нечемно з його боку, — і ми мусимо покарати його за це!

Ця промова була вкрита дружніми оплесками під диригуванням Василя.

Сокіл старанно шукав. Він склав докладний план залягання порід у міжгір’ї, він простежив усі виходи жилок-попутників, які свідчили про тісну близькість ультразолота. Але дорогоцінний елемент усе ще ховався, не розкриваючи своєї таємниці. Він був десь тут — це було ясно. Але де саме?

Іноді з ракети виходив сам Микола Петрович. Після випадку з павуком, після того пам’ятного дня навіть Сокіл, що не дуже полюбляв взагалі зброю, виходив з корабля, тільки захопивши з собою принаймні великий автоматичний пістолет із розривними кулями.

Такий самий пістолет висів на поясі під піджаком Миколи Петровича. Це дуже не пасувало до мирного вигляду старого академіка, його сивого волосся. Але — що поробиш? Небезпека нової зустрічі з якоюсь невідомою потворою весь час почувалася в повітрі. Щохвилини з хащів могло вистрибнути яке-небудь незнане люте створіння.

Правда, з того часу, коли ракета так сподобалася велетенському павукові, мандрівникам не доводилося бачити біля корабля жодної великої потвори. Але це не було гарантією на майбутнє, бо непролазні хащі з їхніми незнаними мешканцями близько обступали ракетний корабель.

Ось чому Сокіл, навіть захопившись роботою, інколи тривожно оглядався. І почував він себе найкраще, коли біля нього був ще хтось з товаришів.

Цього разу Микола Петрович вийшов з люка, подивився на Сокола й гукнув йому:

— Вадиме, я пішов до складів. А Гуро й Василь мусять незабаром повернутися з печери. Ви поки що залишаєтеся тут один. Майте це на увазі.

Сокіл обернувся до академіка і красномовно показав на свій заряджений пістолет:

— Будьте спокійні!

Микола Петрович пішов. Люк зачинився за ним, Сокіл повернувся до роботи. Сьогодні, здавалося, геолог майже зовсім спіймав за хвіст таємниче ультразолото. Воно було зовсім близько, воно мусило бути просто за кілька кроків від шукача. Жилка породи-супутника вказувала прямо на велику кам’яну брилу, що звисала на схилі міжгір’я. Ультразолото мусило бути десь під нею, Сокіл був певний цього.

Сокіл замислився. Звісно, найлегше було б висадити в повітря цю брилу. Правда, осколки від неї легко могли б ушкодити стінки ракети. Висаджувати брилу окремими шматками? Надто довго, та й невідомо, на якій