Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

Одна думка лишалася у Василя не розв’язаною. Інфрарадій так дуже вплинув на нього за короткий відносно час, доки у нього на боці була та сумка. Але ж потвора жила в печері з цілими покладами інфрарадію — і нічого, вона не тільки не вмирала від того, а навіть, напевно, нічого й не відчувала. Інакше — хіба б вона обрала це місце для свого лігва? А її дитинчата? Ну, припустімо, що інфрарадій не впливав на потвору крізь її хітиновий панцер, від якого відлітали навіть звичайні кулі з гвинтівки, неспроможні пронизати його товщу. Але ж дитинчата не мали такого панцеру, на них була лише волохата шкіра. Як же інфрарадій не впливав на них?

Василь поділився своїми думками з Гуро й Соколом. Мисливець відповів просто:

— Чорти їх знають! Знаєш, Василю, різні тварини так призвичаюються до важких умов життя, що людині лишається тільки позаздрити їм. Це я помічав не один раз. Очевидно, і тут так.

Василь був незадоволений з цієї відповіді: одна справа різні там умови, хоча б і найважчі. І зовсім інша справа — вплив інфрарадію, який мов вогнем опікає шкіру. Ні, тут щось не так!

Сокіл відповів докладніше:

— Я думаю, що тут має значення закон пристосування, — сказав він. — Борисе, цього разу ви мали рацію. Тільки у вас це вийшло якось обмежено. «Призвичаїлися» та й годі. Цього замало. Коли б ми припустили, що якась потвора зайшла випадково до цієї печери і «призвичаїлася» до умов життя в ній, — це звучало б просто анекдотично. Ні, пристосування тварин протікає не так. З роду в рід більшість тварин не витримувала якихось умов, умирала. Залишалися найміцніші тварини, тільки вони. З їхніх нащадків знов-таки вмирали всі, які не могли витримати тих умов. І це тривало тисячі і мільйони років. А внаслідок такого пристосування до умов і залишилися окремі тварини, окремі породи, що вільно переносять умови, цілком непридатні для більшості інших тварин.

— Значить, їй там було навіть приємно? — спитав, усміхнувшись, Василь.

— Цілком можливо, що й приємно, і зручно. Не знати, може, ця тварина, ця потвора на її теперішньому рівні розвитку навіть потребувала того, щоб якесь джерело тепла підігрівало її і її дитинчат. І коли б хтось примусово перевів нашу потвору до іншого лігва, де не було б інфрарадію, — цілком можливо, що і вона і її дитинчата не витримали б цього і вмерли…

— На нашу загальну радість, — закінчив Гуро.

Це пояснення більше сподобалося Василеві.

Мандрівники складали інфрарадій у центральній каюті і йшли знов по нього. Тим часом Микола Петрович теж працював. Він сортував інфрарадій, переносив його до складів у нижній частині ракети і пакував там у свинцеві ящики. Кожен повний ящик він закривав ще додатково панцером з тих самих аркушів свинцю, що захищали мандрівників у міжпланетному просторі від впливу космічного проміння. Микола Петрович цілком справедливо вирішив:

— Ми не маємо ніяких даних, що гарантували б нам спокійну поведінку інфрарадію в зоні найбільшого впливу космічного проміння. Хто знає, де межа впливу того проміння? А що, коли воно активізуватиме інфрарадій і спричиниться до бурхливого його розкладання?.. Це загрожує такою небезпекою, що її важко навіть уявити собі. Для нашого особистого захисту від космічного проміння нам цілком вистачить шару з трьох свинцевих аркушів. Це ми встановили ще там, у міжпланетному просторі. Всю решту свинцю — на ізолювання інфрарадію!

І він старанно панцерував ящики свинцевими аркушами.

Збирання інфрарадію займало весь час до обіду. Після обіду по інфрарадій ішли вже тільки Гуро й Василь. Сокіл залишався біля ракети. За вказівками Риндіна він вивчав ґрунт і скелі міжгір’я, в якому лежала ракета, затиснута кам’яними брилами. Микола Петрович розповідав товаришам, і досвідчений геолог Сокіл цілком погоджувався з його міркуваннями:

— Наше міжгір’я дуже й дуже своєрідне. Геологічно — це розколина у корі Венери. І чимало порід, які звичайно ховаються глибоко під поверхнею планети, тут майже вийшли на поверхню. Цілком можливо, що й поклади інфрарадію опинилися так неглибоко під поверхнею лише внаслідок геологічного зміщення шарів. Так само, я сподіваюся, стоїть справа і з ультразолотом…

Гуро й Василь слухали старого академіка, як зачаровані.

В їх очах Риндін був майже чудодієм, який розкривав перед ними дивні таємниці, розповідаючи про них своїм спокійним, лагідним голосом, мов про найзвичайніші речі, майже не варті уваги. Кожне явище, кожен випадок Риндін умів поставити на його місце в залізному ланцюгу інших явищ і випадків. І виходило, що ніяких випадків зовсім і не траплялося, що всі вони були цілком обумовлені попередніми подіями й просто не могли не трапитися. Треба все передбачати, бути до всього готовим — цей лозунг старого академіка не міг бути ніде більш актуальним, більш дійовим, ніж в умовах перебування на незнаній планеті.

— А для того, щоб бути до всього готовим, треба прагнути взнати якнайбільше, не минаючи жодної нагоди поповнити свої знання, — говорив Микола Петрович. — От чому я й роблю наші вихідні дні. Ми відпочиваємо від важкої фізичної роботи — це цілком необхідна річ. Але ви вже погодилися, друзі мої, що вивчення природи Венери, збирання наших колекцій, — чудовий і цікавий відпочинок. Чи не так?

Заперечень не було. Дійсно, вихідні дні мандрівників були найцікавішими. Обов’язки розподілилися майже самі собою. Василь під керівництвом Риндіна вивчав рослинність Венери, збираючи зразки і створюючи найрідкісніший гербарій рослин юрського періоду, який тільки можна було собі уявити. Кожен внесок, який робив Василь до гербарію, був внеском для світової науки Землі.

Адже досі наука мала лише закам’янілі рештки допотопних рослин, знайдені в глибоких шарах Землі. Тепер — це були справжні рослини, зірвані Василем особисто, справжні квіти, справжнє листя, справжні бруньки. Наукова цінність цих зразків була неосяжна. Це розумів і сам Василь і ставився до своєї колекції з великою пошаною, щиро радіючи, коли йому щастило принести рідкісний зразок і дістати похвалу Миколи Петровича.

Сокіл, як і слід було чекати, взяв на себе геологічну колекцію. Зразки найрізноманітніших порід з ґрунту Венери, знайдені ним у міжгір’ї, підтверджували думку Миколи Петровича щодо походження цього велетенського яру