Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

— Прошу, звісно, Миколо Петровичу, — з готовістю озвався Гуро.

— Добре. Тут, у цій пробірці, навіть забагато залишків радію для нашої мети. Нам вистачить і такого…

Під зацікавленими поглядами товаришів Риндін занурив кінець мідного прута в пробірку із слідами радію і зразу ж витяг її назад.

— Це все. Будь ласка, Вадиме, покладіть пробірку на місце. Не варт залишати її тут, у небезпечному сусідстві з солями інфрарадію. А ми зачекаємо вас.

Коли Сокіл повернувся, Микола Петрович став якомога далі від мармурової дошки, тримаючи в руці довгий мідний прут.

— Увага, товариші. Прошу відійти всіх подалі.

Скоряючись йому, всі відійшли, зацікавлено поглядаючи на стіл, де на мармуровій дошці лежала загадкова крихітка. Голос Риндіна набув звичної владності.

— Увага!

Риндін простяг прут до мармурової дошки і приклав його кінець до крихітки, що лежала на ній.

Враз наче сонце спалахнуло на столі. Блискуче сяйво, як від найпотужнішої вольтової дуги, засліпило очі Василеві. Мимоволі він затулив обличчя руками. Сухий жар, як від розтопленого чавуну, обпік його руки. В повітрі засмерділо горілим.

— Досить, Миколо Петровичу! — вигукнув Гуро. — Дивіться, стіл займається!

Почувся дзвінкий тріск: то луснула мармурова дошка, не витримавши жару. Від стола підіймалася синя цівка диму: дерево почало жевріти.

Різким рухом Риндін відсмикнув мідний прут. Сяйво враз погасло. Здавалося, в каюті відразу стало темно. Тільки світився розпечений до червоного кінець мідного прута, з якого стікали розтоплені важкі краплини, та гарячим жаром дихала розколота мармурова дошка. Гуро поглянув на термометр: за ці кілька секунд температура в каюті підвищилася на дев’ять градусів. Мисливець зацікавлено свиснув:

— От тобі й жарт! От тобі й крихітка! На дев’ять градусів підняла температуру, а ми не встигли й з місця зійти… І надовго її вистачить, Миколо Петровичу, якщо вона отак палатиме, отака крихітка?

Риндін задумливо відповів:

— Вона не палає. Це зовсім інша механіка. Я не сказав би навіть, що інфрарадій розжарюється сам. Можливо, він лишається холодним і нагрівається лише механічно від речей, які розжарюються навколо нього.

— Лишається холодним? А ця спека, це сяйво?

— Наслідок визволення енергії. Під впливом слідів радію інфрарадій починає розкладатися бурхливіше, ніж звичайно. Сліди радію активізують його. І ми бачимо, як звільняється його внутрішньоатомна енергія. А що ми наблизили до нього лише наймізерніші сліди радію, то, в даному випадкові, ми мали лише скромний світловий і тепловий ефект. Коли б ми наблизили більшу кількість залишків радію (я не кажу вже про жахливу можливість наблизити чистий радій), то… то, можливо, наша ракета не витримала б бурхливого процесу розкладу інфрарадію. Адже що ближчим буде контакт поміж інфрарадієм та радієм, цими двома радіоактивними елементами, то активніше інфрарадій розкладатиметься. Щодо вашого запитання, Борисе, то я думаю, що в умовах контактування з цими мізерними слідами радію наша крихітка інфрарадію сяяла б отак років із сто…

Василь не стримав вигуку здивовання.

— Так, так. Це дуже тривалий процес, — спокійно продовжував Риндін. — Ну, досить експериментів. Друзі мої, я хочу сказати вам дещо. Сідаймо, більш я не активізуватиму жодної крихітки інфрарадію. До речі, Вадиме, будь ласка, негайно ж таки зберіть всі ці «камінючки», як їх неповажно називає Борис, і покладіть їх до якоїсь із наших свинцевих шаф. Я зовсім не хочу, щоб хтось із нас наслідував приклад Василя й примушений був лікувати опіки.

Всі зібралися біля стола. Василь поглядав на почорнілу мармурову дошку. Ну й сила!..

— Першу частину нашого завдання виконано, — сказав Риндін. — Інфрарадій нам пощастило знайти. Пригоди, що їх пережив Василь, дали несподівано щасливі наслідки. Справа тепер у тому, щоб зібрати потрібну нам кількість інфрарадію і скласти його в шафи ракети. Не хочу критися від вас, все це досить небезпечно. Приносити інфрарадій доведеться в свинцевих скриньках, щоб нейтралізувати його шкідливий вплив на людські організми. Цілком зрозуміло, що зайва вага свинцевих скриньок дуже ускладнить роботу. Але іншого способу я не бачу. Скляні вікна в шоломах наших скафандрів зроблені з свинцевого скла. Отже, це нам допоможе. На роботу доведеться одягати додаткові свинцеві рукавички…

— М-да, не зовсім зручно, — зауважив Гуро, пихнувши люлькою.

— Нічого не поробиш. Це все торкається збирання інфрарадію. Але не менш небезпечне і його зберігання. Згадайте про те, як інтенсивно світилося каміння під час ваших розмов у печері. Це на інфрарадій впливало радіоколивання малесеньких передавачів шоломів. Нам доведеться вжити всіх заходів, щоб найкраще ізолювати наші запаси інфрарадію. Інакше, можуть трапитися різні неприємні несподіванки. Проте, ми переборемо це. Ще раз вітаю вас, друзі мої, інфрарадій у нас є. Чи швидко нам пощастить знайти ультразолото? Не знаю, але певен, що ми знайдемо. Отже, до роботи, товариші! І ось ще одне моє побажання: давайте далі бути обережнішими. Щоб не траплялися у нас такі випадки, як ото з Василем… Добре?

— Єсть, — рішуче відповів за всіх Гуро. — Єсть обережніше, єсть до роботи!..

З дня на день ішла тепер уперта, важка робота мандрівників. Щодня зранку, поснідавши, з ракетного корабля виходило троє людей у скафандрах — Гуро, Сокіл і Василь. На щастя, опіки на боці юнака загоїлися несподівано швидко, і він через два дні зміг брати участь у загальній роботі.

За плечима в людей у скафандрах висіли великі шкіряні сумки з свинцевими скриньками. Шукачі інфрарадію один за одним спускалися в підземний хід, проходили там з кілометр до покладів інфрарадію, видобували зі стін і ґрунту дорогоцінні камінці, складали їх у свинцеві скриньки і поверталися тим самим ходом до ракети.

Через велику вагу свинцевих скриньок і самого інфрарадію ця робота розтяглася і відбирала майже весь час мандрівників. Тепер Василь не один раз згадував завбачливість Гуро, який знищив усіх до одного дитинчат страшної підземної потвори. За весь час роботи ніщо не завадило мандрівників, якщо не зважати на напади дрібних комах. Але це навіть не варто