Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев
І я тоді плакав, мов дитина. Ось і сивина з того часу в мене, хлопчику…
— Їх не врятували? — одними губами запитує Сергій, відчуваючи, як щось велике і владне підіймає його над особистою журбою. — Не встигли?
— Не в цьому була справа, Сергію. До тих людей вилетів спеціальний рятувальний корабель, оснащений всіма засобами біологічного захисту і озброєний найвищими тоді досягненнями в лікуванні космічних хвороб. Та все було марно. Невідома хвороба не піддавалася лікуванню. І тоді хворі, розуміючи, наскільки їх хвороба небезпечна для людей Землі, назавжди пішли в космос. Он які то були справжні Люди, Сергію, Люди з великої літери.
— Я теж так зробив би, Іване Германовичу, ви мені вірите?
— Вірю, юнго. Кожен з нас вчинив би так само, бо все, що ми робимо в космосі, — для щастя людей на Землі.
— Коли ж ми дістанемося до плазмольота діда Юрія? — знову повернувся Сергій до своїх пекучих думок.
— Залишилося всього біля тридцяти годин гальмування з потрійним перевантаженням. Ракета сергусіян і плазмольот землян вже чітко сприймаються нашими локаторами.
— Сергусіян? — здивувався юнга. — Чому ви їх так називаєте?
— Тому, що наші друзі на фотонній ракеті — жителі планети Сергус, яка знаходиться звідси за півтора року нашого польоту на субсвітловій швидкості. Фотонна ракета сергусіян має в десять разів вищий коефіцієнт прискорення і тому, пролітаючи недалеко від цього району космосу, вона дісталася до плазмольота діда Юрія за якихось два місяці… Та що це ти, Сергію? Про сергусіян тепер всі на плазмольоті вже знають, а ти все з своїми роздумами наодинці сидиш! Зараз же йди в астронавігаційну Добробаса. Там про все дізнаєшся за якісь півгодини. Сергусіяни вже налагодили з нами відеофонний зв’язок і вільно говорять по-нашому.
— Справді?!
— А той «радисті, що так стривожив тебе своїм «видінням», виявився дівчиною твоїх років. Звуть її Лан. Вона керує космічним зв’язком ракети і вже кілька разів запрошувала тебе до відеофону.
— А я тоді, мов дикун, злякався… — зашарівся Сергій. — Що вона могла подумати?!
— А ти сам запитай її про це, — вже весело розкуйовдив русявого чуба хлопцеві Новиков. — Рушай, юнго, знайомся з новими друзями.
В астронавігаційній перед екраном великого настінного відеофона сиділо десятків зо два вільних від вахти астронавтів. Попереду всіх, перед самим екраном, стояв Микола Іванович Добробас і говорив щось, звертаючись до людини на екрані. Сергій навшпиньки пройшов від порога до вільного крісла і сів, не зводячи очей з екрана. А звідти до людей привітно усміхалася вже літня, але міцна людина з засмаглим обличчям і таким щирим поглядом сірих очей, що Сергій відразу сповнився до неї теплим сердечним довір’ям.
— Не можна ще й тому, що ви звикли до умов життя, які у нас давно минули, — дужим голосом, повільно добираючи слова, говорила людина на екрані. — Згодом це стане можливим, але відразу — ні… Перехідний період… ви… я… Розумієте?
— Тепер зрозуміло, — відповів за всіх Добробас.
— Що «не можна?» — нахилився до Шао Лі, свого сусіди по кріслу, Сергій. — Про що він говорить?
— Про нашу безпосередню зустріч з ними, — пошепки відповів Шао Лі. — Не можна нам без підготовки дихати повітрям їхньої планети або без захисту виходити під їхнє сонце, зрозумів?
— А коли ж… — почав було знову Сергій, та Шао Лі цитьнув на нього, вказуючи очима на екран.
— Всі три наші космічні кораблі, — поволі говорив сергусіянин, — знаходяться зараз в районі космосу, де була колись планетна система. На одній з планет тут жили і наші предки. Поступово ця планетна система стала розпадатися. Всі речовини перетворювалися в гравітаційне поле. За цих умов з’явилися представники кристалічного життя, яких ви називаєте металоїдними вірусами. Вони стали найнебезпечнішими ворогами органічного життя у всій планетній системі. І тоді люди всіх планет нашої системи вирішили покинути цей район Всесвіту і перебратися в інший. Наші предки обрали таке місце в просторі, де за всіма; розрахунками в найближчі 40–50 мільйонів років не передбачається ніяких космічних катастроф або новоутворень. Туди були переміщені три найбільші наші планети, які ми зараз називаємо Сергусами — один, два, три.
— А як же Сонце? — вихопилось у когось з астронавтів.
— Ми самі собі створили аж два Сонця, — посміхнувся сергусіянин. — З заданими властивостями променів і всього іншого. Це якраз було для нас дрібницею в порівнянні з завданням «підключення» штучної сонячної системи до законів зоряної механіки Всесвіту. Адже якби ми ке «вгадали» точного розміщення планет і сонць в новому районі простору, наші планети давно б стали такими ж хмарами пилу, через які ви проходили.
— І коли ви вийшли з цього району, — підвівся професор космогонії Кирилов, — відразу припинився гравітаційний розпад речовин на ваших планетах?
— Одне те, що ми відключилися від цих умов невпинного руйнування матерії, друге — ми стали самі створювати речовини з заданими властивостями. Тепер вже всі наші три Сергуси, як і два наші Сонця, можна вважати майже повністю штучними, за винятком хіба їх ядер, які ми на двох планетах залишили незайманими. Та ось побудете в нас, побачите.
Сергій слухав, затамувавши подих: штучна сонячна система! Про таке люди Землі і в казках не мріяли. Ці сергусіяни — не підкорювачі, а справжні володарі Всесвіту.
І все, про що розповідав далі сергусіянин, здавалося б юнзі плазмольота дивовижною казкою, якби не очі. Вони були у неземної людини якимись незвичайними. Зустрічаючись з нею поглядом, Сергій кожного разу відчував, як все його єство в ту мить сповнюється радістю буття, незвіданою легкістю і силою, а думка
