Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев
З цими думками юнак, заколисаний автоматом імпульсивного амортизатора, знову задрімав. У напівсні побачив перед собою загадкове обличчя. Очі чудесного привиду тепер були ласкавими, губи в дружній посмішці говорили якісь незрозумілі слова. Потім нараз перед очима, мов на екрані, з’явилося зображення якоїсь велетенської споруди в космосі, а поряд з нею — сяючої кульки плазмольота. Мить — і знову полинули незрозумілі слова, знову в очі Сергія гіпнотичним поглядом заглянув чудесний привид. Сергій стрепенувся і опам’ятався: видіння зникло. Не розуміючи, що це було, — сон чи якась галюцинація, солодко розтривожений, хлопець більше не стуляв очей. З кабіни амортизатора він ішов напрочуд бадьорим, навіть не розуміючи, звідки в нього такий піднесений настрій.
Новикова знайшов у лабораторії Добробаса. Капітан корабля і академік-астроном поринули в складні обчислення курсу корабля. Навкруги гуділи і клацали обчислювальні машини і кібернетичні пристрої.
Над великим круглим столом уже висіла розрахункова діюча модель району простору з рухомим макетом плазмольота, двома точками погаслої двозіркової системи і точкою в просторі, звідки була одержана луна-відповідь.
Сергій знав чудесні можливості таких моделей Добробаса… Зв’язані радіотелескопами і локаторами з заданими матеріальними точками в космосі, вони вбирали цілі світи в круг стола і були найціннішими приладами та наочними посібниками при обчисленнях курсу, напрямку, швидкості і відстані польоту. Автоматично зв’язана з пеленгатором, нова модель уже показувала все, чим жив зараз корабель.
— Плазмольот Юрія Чуєва й досі не відповідає на наші сигнали, — говорив Добробас. — Можна допустити, що там всі астронавти просто сплять в камерах електросну. Адже за умов, коли корабель Чуєва став далеким супутником двох погаслих зірок, на ньому з сповільненням руху відновився майже земний плин часу. Поки ми два місяці були в польоті, на Землі минуло близько п’яти років, а на плазмольоті Чуєва минув принаймні рік. Зрозуміло, що при цьому найрозумніше покласти людей в камери електросну. Та незрозуміло, чому мовчать автоматичні станції плазмольота. Невже катастрофа?
Новиков, що схилився над табло обчислювальної машини і майже не дослухався до слів Добробаса, раптом піднявся на ноги, рвучко перемкнув нові дані на діючу модель і прошепотів:
— Дивіться, Миколо Івановичу. Дивіться, як рухається джерело сигналів!
Сергій прикипів поглядом до світлої порошинки над чорним столом — умовним зображенням точки в космосі, звідки прийшов невідомий голос.
Заклацали реле, світла порошинка рушила по колу навколо двох точок — двох погаслих зірок і, пройшовши якісь півсантиметра, знову зупинилася.
— Невже? — здивовано загудів Добробас. — Невже сигнали ми одержали з якогось супутника двозіркової системи? Дивно. Адже планет тут немає. Можливо, і правду сказав Курганов про невідомий космічний корабель? Так чому ж він став на орбіту навколо мертвих зірок?
— Вихід один, — замислено сказав Новиков, — будемо скеровувати корабель назустріч джерелові сигналів. При дальшому гальмуванні годин через п’ятсот ми зустрінемося з загадковими істотами. їх радіосигнали все посилюються. І знаєте, Миколо Івановичу, про що я все оце думаю? Намагаюсь уявити, які ці істоти. Та нічого не виходить: в уяві спливають образи толстовських марсіан і тільки.
— А я вже двічі бачив цю істоту, — несміливо посміхнувся Сергій. — Не розумію лише, чи сон це був, чи щось інше…
І юнак, нічого не пропускаючи, розповів старшим друзям про своє дивне видіння. Добробас поблажливо посміхався, але обличчя Новикова з кожним новим поясненням Чуєва ставало все більш замисленим і серйозним.
— Це було в рубці номер двадцять сім? — нарешті перебив капітан корабля Сергієву розповідь.
— Ні, — сказав юнга, — те ж саме я бачив і в амортизаторі, тільки ще виразніше і чіткіше.
Сергій вже жалкував, що почав цю розмову, не побувавши ще раз у своїй рубці і не перевіривши дивного явища.
— А про що ти думав за хвилину, навіть за секунду до видіння? — швидко запитав Новиков, поглядом вимагаючи згадати найменшу дрібницю.
— Про те, щоб побачитися з незнайомим радистом, — посміхнувся Сергій. — Знаєте, таке буває серед любителів, які кілька років зустрічаються в ефірі, а один одного лише уявляють.
— Так, так… — піднявся і закрокував по астронавігаційній Новиков. — І потім відразу побачив обличчя?
— І першого і другого разу, мов за замовленням. Втомився я тоді. А от після «побачення» втома безслідно зникала…
— Ось що, Сергію. Я зараз піду пораджусь з Кургановим і Петровським, а ти йди в свою рубку і чекай на нас у себе. Те, про що ти розповів, може, ще більш важливо, ніж твій експеримент з радіозв’язком. У мене з приводу цього є одна думка, але вона вимагає найретельнішої перевірки медиків і біологів.
— Та я здоровий, Іване Германовичу! — злякався Сергій, — Невже я схожий на психічнохворого?
— Не те, Серьожо, — мрійливо посміхнувся капітан корабля. — Тут зовсім інша психологія. Іди і постарайся добре згадати, як все з тобою сталося. Чекай в гості всю медицину корабля.
Відкриття академіка Курганова— Ну, юначе, розповідайте про свою космічну хворобу, — важко сів біля відеофона доктор медицини Юрій Олексійович Петровський. — На що скаржитесь?
— І якнайбільше подробиць! — підбадьорююче поглянув на
