Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев

— Легко їм нашу мову вивчати, Сергію, не те, що нам їхню. Вони попрохали мене під час роботи гіпнопедичного агрегату викликати в пам’яті уявлення і поняття про предмети і явища, виражені тим чи іншим словом. Що це дає? Блискавичне засвоєння мови. Я от, приміром, дивлюсь, як на екрані з’являються два слова: наше «кінь» і їхнє «гу», і в цю мить уявляю баского коня. Моє уявлення вони сприймають, як зорове зображення до поняття слова, і справи у них ідуть дуже швидко. Якби і ми могли вільно сприймати думку на відстані, ми б давно знали їхню мову…

— Ага, ось де ти? — прогудів від дверей бас академіка Добробаса. — Що, сергусіянською мовою цікавишся, юнго? Ти пам’ятаєш, Сергію, як нам ще на землі доводилося морочитися над розшифруванням сигналів з космосу? Там ми за тридцять шість років лише п’ять сеансів зв’язку мали, а мови сергусіянської так і не знали. А тут дід Курганов за тиждень по-сергусіянському навчився шкварити! Та що ти, юнго, зажурився? Давай краще партію в шахи зіграємо? Після обіду запрошую тебе до своєї каюти. Чуєш?

Виголосивши свій монолог майже одним духом, Микола Іванович вже було рушив далі коридором, та раптом повернувся, підійшов до Сергія і по-батьківському обійняв його.

— Ну, юнго, веселіше дивись вперед. І не забувай, що я тебе чекаю. Добре?

— Добре, Миколо Івановичу. Прийду.

Сергій розумів, що і Микола Іванович хотів тоді розраяти його від смутку. Після того, як друзі з космосу розповіли Курганову про те, що сталося з плазмольотом діда Юрія, всі на кораблі намагалися відвернути Сергія від невеселих роздумів. І доки Сергій під час вахти був заклопотаний своїми справами, доки він був оточений друзями, йому вдавалося відганяти ті важкі роздуми. А тепер не йде до юнака сон. Перед очима одна за одною спливають жахливі картини космічної катастрофи.

…Ось в холодній темені космосу швидко плине сяюча куля плазмольота. На ньому живуть і думають люди, перші покорителі міжзоряного простору, на чолі з його дідом Юрієм Чуєвим. З кожною годиною вони наближаються до мети. І раптом — несподівана біда — закінчилося пальне. Астронавти посилають на землю «райдугу»-розвідник, а самі гальмують рух корабля і стають на мертву орбіту навколо залізної погаслої зірки. Більше року треба чекати на допомогу. На погаслій зірці виявляється життя мікроскопічних, завбільшки з вірус, комах, що живляться металами. Паразити оточують погаслий плазмольот невидимою хмарою і шукають найменшої щілини, бодай кінчика антени. Людям не можна без «райдуги» виходити в простір. Не можна й думати про подання радіосигналів, бо для цього треба відкрити феритові антени, дати доступ бактеріям до металу. Невидимі паразити зможуть по найменшому провідникові з металу добратися і до людей.

Кілька місяців у мертвій тиші обертається плазмольот навколо залізної зірки, вже перетвореної металоїдними створіннями в гігантську кульову губку.

Та люди не здалися. Дорогою ціною вони вирішили востаннє подати про себе звістку.

Лише на кілька хвилин були відкриті антени корабля, і в космос полетіли сигнали про уточнені координати плазмольота в космосі. Та за ці короткі хвилини антени були вже вражені страшним ворогом. І довелося астронавтам повністю відключити зовнішню сферу корабля, віддати її на поживу комахам, а самим скупчитися в меншій кулі плазмольота, захищеній плівкою плазми на останні грами дейтерію.

Сергій аж заплющується й здригається від думки про те, що чекало б діда Юрія і його друзів, якби останні сигнали з плазмольота не були прийняті й запеленговані людьми з іншої планети. Це вони, розумні і прекрасні друзі з космосу, зуміли розшифрувати сигнали плазмольота «НБК-3» і негайно надіслали найближчу до цього району космосу фотонну ракету на допомогу. Вона прийшла вчасно. Вірусоподібні комахи вже перетворили зовнішню сферу корабля в найдрібніший пил.

Далекі друзі з космосу знали, як боротися з паразитами металів, і взяли плазмольот діда Юрія під захист. Потужні випромінювачі смертоносних для паразитів ультрафіолетових променів знешкодили простір навколо корабля. Та невідомим рятівникам не вдалося налагодити зв’язок з екіпажем «НБК-3». Коли згасла захисна плівка плазми, під нею виявився товстий шар пластмаси, якою астронавти наглухо відгородилися від металоїдних комах і всього світу. Рятівники з космосу, не знаючи ні умов життя астронавтів, ні конструкції їхнього космічного корабля, не наважилися на свій розсуд добиратися до невідомих їм істот в плазмольоті. Вже вирішено було взяти плазмольот Юрія Чуєва на борт велетенської фотонної ракети і транспортувати з собою, коли були прийняті сигнали з плазмольота «НБК-П9»…

Сергій перекидається на другий бік, глибоко і рівно дихає, рахує подихи до трьохсот, але й цей, вже випробуваний спосіб не приносить бажаного наслідку. Сон не приходить до хлопця. Думки, одна другої пекучіша, роєм обсіли юну русяву голову. Чи живі астронавти за мовчазним пластмасовим муром? Як могли вони жити більше року закутими, без світла, без енергії, без зв’язку з людьми? Як чекали на порятунок, як лічили години, хвилини і секунди?

— Не спиться, Сергію? — раптом тихо запитує хтось над головою юнги.

Сергій підводиться, сідає на пружній постелі.

— Це ви, Іване Германовичу! Гальмування припинене?

— Десятикратного перевантаження не буде тепер до самої зустрічі, Серьожо. Можна виходити з амортизатора. Ти що, зовсім не спав?

— Не знаю, Іване Германовичу. Все зараз мені мов уві сні уявляється.

— Не можна так, юнго! — лагідно торкається капітан корабля Новиков плеча Сергія. — Скоро все будемо знати. Я й на секунду не сумніваюся в тому, що твій дід Юрій і всі астронавти живі. Запасів хлорели для дихання, їжі і води у них було достатньо. А випробування не зламали їх. Це — головне, юний мій капітане космосу! Хіба не так, хлопчику?

В серці Сергія розкривається якась тепла брость, очі сповнюються сльозами. Русява голова довірливо схиляється на плече капітана корабля.

— От і добре, Серьожо, — говорить Новиков… — Я ось так, як і ти, колись світом нудив. На Венері це було. Вийшло так, що люди, виконуючи мій наказ, пішли в розвідку, працювали без «райдуг» і несподівано захворіли на