Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев

— О! — з повагою сказала дівчина. — Про майбутнє Землі і наших планет тепер будемо думати разом. У нас буде цікава дружба.

— Потім, Лан, потім, ще наговоритесь, — сказав літній сергусіянин. — Час передавати весь зв’язок навігаторам. До швидкого побачення, друзі!

Екран згас. Сергій якусь мить постояв, а потім, мов на крилах, побіг у свою радіорубку.

І поки наш юний герой ретельно готує свою апаратуру до спостережень моменту зустрічі з фотонною ракетою сергусіян, ми з вами, читачу, в думці відлетимо подалі від трьох космічних кораблів і самі збоку поглянемо на незвичайну картину зустрічі представників двох світів у безмежжі.

…Незвідана чорна безодня розділяє дві сонячні системи. На їхньому шляху мандрує в мороці ще один вмираючий світ.

Нелегко розумним істотам подати руки один одному через ту безодню з пасткою, де руйнується матерія. Та людський геній знайшов спосіб подолання всіх перешкод. І ось тепер в темряві космосу повільно плинуть назустріч одна одній дві світлі порошинки.

Біля більшої порошинки — фотонної ракети сергусіян — тьмяна цяточка згаслого плазмольота Юрія Чуєва. З кожною секундою відстань між представниками двох світів, між сильними розумом істотами зменшується. Ось два зовсім несхожі кораблі майже зливаються в одну сяючу точку, зупиняються. Та непорушні відносно один одного, вони разом продовжують плинути навколо велетенської залізної зірки…

Нам,’ читачу, легко в думці знову наблизитися до кораблів. А тут вже відбувається найважливіше. Велетенська куля плазмольота «НБК-119» майже впритул підійшла до потерпілого корабля. Одна за одною з прибулого плазмольота вилітають сяючі кульки «райдуг». Вони оточують потерпілий корабель мерехтливим світлом і повільно підштовхують його до борта «НБК-119». Ближче і ближче. Ось-ось вони торкнуться сферичними поверхнями. Та нам не вдається відзначити ту мить, коли в плазмольоті-рятівнику був відкритий рятувальний люк, як до його країв велетенською силою голубого світла, що вже охопило обидва кораблі, був блискавично і надійно притиснутий борт потерпілого корабля. Тепер у космосі поряд з гігантською спорудою фотонної ракети висіли два, немов зрослі докупи сяючі яблука, — плазмольоти з Землі.

В коридорі зовнішньої сфери перед аварійним люком, в якому вже тьмяно поблискував пластмасовий борт корабля Юрія Чуєва, в напруженому мовчанні стояли астронавти.

— Всім ще раз перевірити готовність, — стиха говорив Іван Германович Новиков у трубку відеофона. — Зовнішня сфера відключена?

— Так! — долинуло з репродуктора. — Всі люки задраєні електромагнітними затворами.

— Тиск кисню в зовнішній сфері?

— Півтори атмосфери, капітан!

— Починаємо, товариші. Одягти шоломи і перевірити герметичність.

Сергій похапцем одяг маску космічного костюма, ввімкнув контролюючі автомати.

Капітан корабля підійшов до сферичної поверхні борта потерпілого корабля, що притискувався до країв люка, ввімкнув свою «райдугу». Крізь голубе світло, що охопило всю постать Івана Германовича, Сергій невиразно бачив, як до пластмасового муру з «райдуги» Новикова метнувся ніжний блідо-рожевий промінь. Він ще не встиг зробити повного кола по краях люка, як пластмасова оболонка круглим коржем упала до ніг Новикова, а з темені зяючого отвору на астронавтів дмухнуло стиснутим повітрям.

— Підняти тиск кисню до двох атмосфер! — пролунала в шоломі Сергія команда Новикова. — Зменшення тиску до звичайного проводити після зустрічі поступово.

— Вас зрозуміли! — відповів хтось з глибини плазмольота. — Наказ виконано!

Сергій мимохіть поглянув на прилади своєї «райдуги» і відзначив, що тепер рух повітря відбувається в напрямі, куди вже рушив Новиков.

Тільки-но він зник у чорному отворі, Сергій, врівноважуючи невагоме тіло, зробив крок вперед і, зачепившись за край люка, мало не перевернувся догори ногами. Вирівнюючись відносно підлоги плазмольота, Сергій з заздрістю поглянув на свого робота Мишка. Робот без будь-якого костюма, але у величезних магнітоходах вільно йшов за ним, легко несучи на плечах балони з киснем, медичну аптечку та інші предмети для подання першої допомоги. На грудях Мишка висів потужний прожектор, і тому механічний ведмідь був схожий зараз на якогось жителя іншого світу.

Подаючи електричні команди Мишкові, Сергій перемкнув автопілот «райдуги» на управління біологічними струмами свого тіла, і слухняні автомати вирівняли його тіло, повели «райдугу» вперед, в осяяні прожектором Мишка коридори плазмольота діда Юрія.

— Ось тут! — зупинився попереду Новиков. — Люк до третьої, останньої сфери задраєний механічним способом. Потрібен геркулес, щоб зрушити з місця ці важелі і гвинти.

— А він з нами, наш Геркулес, — поглянув Сергій на робота. — Ану, Мишко, допомагай!

Чітко виконуючи команди юнги, робот-ведмідь підійшов до люка і за хвилину, скрипнувши на завісах, той з грюкотом впав усередину третьої сфери. Звідти повіяло холодом.

— Та тут нульова температура! — здивовано вигукнув Сергій, поглянувши на термометр робота. — Мабуть, всі вони позамерзали!

— Нульова? — почувся в шоломофоні схвильований голос академіка Курганова. — Заждіть, Іване Германовичу, зажди, Сергійку! Нічого не робіть, доки ми з Петровським не підійдемо.

Біля дверей, що вели до центральної каюти, Новиков і Сергій зупинилися. Кілька хвилин вони чекали на Курганова і Петровського, але в незвичній мертвій тиші коридорів потерпілого плазмольота їм здалося, що минули години. Та ось, одягнуті в космічні костюми, до них підпливли в повітрі Курганов і Петровський.

— Хай робот вимкне прожектор, — наказав Курганов. — Обійдемось звичайним ліхтариком. Так потрібно, Сергію.

Навкруги відразу стало темно. Всі постояли якусь мить, доки очі звикли до слабкого світла кишенькового ліхтарика, і Новиков відчинив двері. Тихо рушили астронавти до центральної каюти. Сергій бачив навкруги велетенські тіні, які падали від постатей астронавтів на стіни каюти, і не міг зрозуміти, де ж тепер шукати потерпілих.

— Ну, я так і знав! — задоволено сказав Курганов, спрямовуючи промінь світла кудись в куток каюти. — Ось вони! Всі тут! Сплять і не відають, що до них гості завітали.

— Сплять? — з жахом запитав Сергій, розглядаючи в тьмяному світлі ряд ліжок з закутаними в простирадла людьми на них. — Та вони ж мертві, Олексію Платоновичу!

Курганов мовчки підійшов до одного