Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев

— Та я ж бачив зображення обличчя, а не якоїсь «думки», — заперечив Сергій.

— Передача зорового зображення — це найпростіша форма обміну думками на відстані. Невідомий «радист» подивився на обличчя свого товариша або уявив своє, і через космос прийшли до вас хвилі, які викликали в зорових центрах вашого мозку точно таке ж зображення.

Для передачі людської думки в усій її складності, мабуть, створені такі ж незвичайні апарати, як і для їх прийому. У нас же ніяких приладів немає, до того ж мови невідомих друзів ми не знаємо. Тепер зрозуміло, що вони використали для елементарної передачі думки наші голоси. Коли говорив і став напружено думати я, переді мною теж з’явилося обличчя, яке вразило нашого юнгу. Я намагався поговорити з ним більш детально. Для цього я, як ви помітили, уважно подивився на всіх вас і подумав про те, що обличчя і постаті астронавтів повинні зацікавити невідомих друзів. І мене зрозуміли. У відповідь я побачив кілька загадкових людей. Це були юнаки й дівчата прекрасної будови тіла. Як біолог, я відразу звернув увагу на те, що всі вони якісь рівні за віком, молоді і здорові, бо жодної зморшки на обличчі ніхто не мав.

Забарвлення шкіри у них світло-рожеве, як на обличчі дитини перших років життя. Волосся різних кольорів, переважно світлих відтінків. Видовище це було прекрасне. Один з них, мабуть, бажаючи показати себе повніше, передав своє зображення на повний зріст, і я мимоволі згадав мармурову скульптуру Давида, яку я бачив в Італії. Одягнуті всі вони в якісь легкі плащі, що нагадують одежу стародавніх греків.

Потім я в думці уявив наш плазмольот в космосі, струмені плазми і швидкість, з якою ми рухаємося до них, попрохав передати мені хоча б зорове зображення їх місцезнаходження. Але тут вже почалося абстрактне мислення, і мене не зрозуміли.

— А я вже бачив щось подібне, — згадав Сергій своє «видіння» в амортизаторі. — Якась велетенська споруда в космосі, а біля неї — невелика, схожа на плазмольот, блискуча кулька.

— Так чого ж ти мовчав? — стрепенувся Новиков. — Адже це пряма відповідь на те, де знаходиться плазмольот твого діда.

— Нічого не розумію! — ошелешено мовив Сергій.

— Все зрозумієш, юнго, — підвівся Іван Германович. — Ходімо в астронавігаційну Миколи Івановича. А ви, Олексію Платоновичу, негайно потурбуйтеся про налагодження постійних сеансів зв’язку і з допомогою всіх наших обчислювальних машин, кібернетичних приладів і гіпнопедичних автоматів постарайтеся вивчити мову невідомих друзів ще до зустрічі з ними. Зрозуміло?

— Ой, як зрозуміло! — дружньо штовхнув Курганов під бік доктора Петровського. — А чому це мовчить наша медицина?

— Вона ще скаже своє слово, — відповів, підіймаючись, Юрій Олексійович. — Всі ви не помітили одного дуже важливого явища. Після сеансу мисленого зв’язку з далекими друзями до наших космонавтів приходить особливий, я б сказав неповторний, піднесений настрій. Чи не так, Олексію Платоновичу? Хіба я не правду кажу, Серьожо?

— Правда! — в один голос заявили здивовані Курганов і Чуєв. — Настрій був чудовий.

— Автомати моєї лабораторії, — вів далі Петровський, — зареєстрували всі фізіологічні зміни в організмах Чуєва і Курганова після сеансів зв’язку мисленням. І знаєте, про що говорять дані досліджень? Про те, що загальний стан здоров’я обох відразу поліпшився. Мов після місячного курортного відпочинку. Ось про що говорить медицина.

— Ай справді, — легко зробив кілька вправ руками Курганов. — Я немов аж помолодів тепер.

— О, тепер ви вже маєте базу для захоплення космічними дівчатами! — не втерпів, щоб не вколоти жартом свого друга Добробас. — Знаю я цих, біологів: їм сивина в бороду, а космічний біс під ребро.

— А чому б і не захопитись? — погладив сиву бороду Курганов, і в його очах знову запалахкотіли насмішкуваті вогники. — Біологи, Миколо Івановичу, завжди молоді душею, а ось астрономи…

— Ну, почалося! — з любов’ю поглянув на старих вчених Новиков. — Ви краще з опонентами з космосу диспут влаштуйте, тема — історія розвитку двох світів. От де можна списи зламати!

— А мене візьміть в асистенти, — попрохав Сергій. — Або хоч на роль піддослідного індивідуума.

З веселими жартами, повні світлих надій, розійшлися астронавти по своїх місцях.

Всі астронавти, крім вахтових, заколисані амортизаторами, давно сплять міцним сном. А ти, Сергійку? Ти лежиш з відкритими очима. Твій гіпнопедичний автомат даремно повторює лекцію по хвильомеханічній теорії. Ти не чуєш байдужого голосу. Зовсім інші, несподівані й пекучі думки обсіли твою юну русяву голову. Хіба ти міг сподіватися, що передача думок на відстань — цей найвищий щабель розвитку людського розуму — скоро принесе тобі таку журну звістку про діда Юрія?

Того дня, коли Сергій розповів астронавтам про своє «видіння» якоїсь дивної споруди в космосі поруч з блискучою кулькою, схожою на плазмольот, вчені встановили, що розумні істоти з космосу в цей спосіб повідомляли про себе і про плазмольот діда Юрія.

Відтоді і аж дотепер всі наявні на кораблі обчислювальні машини, кібернетичні пристрої і програмні гіпнопедичні агрегати стали безперервно працювати над вирішенням одного завдання: вивченням мови друзів з космосу.

Вже через тиждень академік Курганов, після кількох гіпнопедичних сеансів по вивченню мови, майже вільно розмовляв з далекими друзями, бо за цей час вони встигли вивчити мову землян з дивною досконалістю. Сергій довго не міг збагнути, як це їм вдалося, доки вчора не побував у лінгвістичному кабінеті корабля.

Професор мовознавства Семен Петрович Боженко сидів у кріслі перед пультом гіпнопедичного агрегату і, спостерігаючи, як кібернетичні пристрої гортали сторінки словника, миттю перекладали слова і перетворювали нові дані в радіосигнали, про щось напружено думав.

Побачивши хлопця, Семен Петрович вимкнув агрегат, потер долонею