Могильник - Володимир Худенко

Бо коли ти відмовишся відпустити народ Мій, то ось Я взавтра спроваджу сарану на твій край.

І покриє вона поверхню землі, і не можна буде бачити землі. І поїсть вона решту вцілілого, позосталого вам від граду, і поїсть вона кожне дерево, що росте вам з землі.

І переповняться нею доми ваші, і доми всіх рабів ваших, і доми всього Єгипту, чого не бачили батьки ваші та батьки батьків твоїх від дня існування їх на землі аж до сьогодні!

(Вихід 10:4–6)

1  

Пам’ятаєш цей парк у досвітніх сирих туманах?

Цю алейку, засипану жовклим кленовим листом?

Вбогі клумби й городи крізь осінь з її димами

І дороги в полях крізь світанки її імлисті?

 

 

Пам’ятаєш ці ранки? Автобуси в сиву безвість,

Прохолоду ставків, тополині ряди дороги,

Світ далекого міста глухими ночами серпня

І всю решту того, що вернути немає змоги?

 

 

Пам’ятаєш лінійки у тихій середній школі,

Пам’ятаєш свята і години нудних уроків,

Пам’ятаєш хрести кладовищ за футбольним полем,

Пам’ятаєш, лебедонько, скільки пройшло вже років?

 

 

Пам’ятаєш моє ім’я і мою статуру,

Пам’ятаєш мої слова чи моє обличчя,

Пам’ятаєш мій голос – либонь, ти його забула,

Так і мало би статись, та й, власне, не в тому річ.

 

 

Так і мало би статись, писати ці вірші сором,

Я давно й не пишу, бо не знаю, кому писати:

Ти в далекому місті тепер зустрічаєш зорі,

Ти давно вже чиясь дружина і гарна мати.

 

 

Ну а я вже давно списався, усе збулося,

Я не став, ким хотів, вірогідно, й не міг би стати,

Бо кому ще потрібні рядки про твоє волосся,

Про твої божі руки, про очі відьмацькі кляті,

 

 

Про твою худорбу, про дорогу до твого дому,

На котрій я тобі говорив про своє кохання.

Все давно помінялось, і я відчуваю втому,

Від якої позбутись мені вже снаги не стане.

 

 

Ти давно вже не тут, і не там, не в моєму серці.

Я давно вже не той, котрим мріяв колись там бути.

Все давно помінялось, і стравлений Карабутів

Вже чогось починає здаватись мені нестерпним.

 

 

Все давно помінялось; полями гуркочать зливи,

І наступні сніги у розхристаних хмарах виснуть,

І проходять німі роки по холодних нивах,

Холоди застилають простір мого дитинства.

 

 

Тихий парк в бур’янах, ті алейки в шприцах та смітті,

Вбогі клумби скосили, а школа, либонь, вже струхла.

В коридорах, де ти підпирала не стіни – світ мій,

Панотець править службу, йому там цілують руки.

 

 

Кладовища зростають, а в вікна шкребуться віти,

Стадіон той пустує в сипкім безгомінні ранків,

Від дороги, де ми стояли, то віє вітер,

То глухими ночами доноситься лязкіт траків,

 

 

І здригаються стіни, і юність відходить з краєм,

І мої вбогі рими безпомічно терпнуть, меркнуть,

І холодні машини асфальт предковічний крають

І стирають з історії руки твої безсмертні.

 

2  

Просто знай: ти була, ну і я намагався чесно

Вкарбувати у вічність тебе, молоду й красиву,

Адже ти воскрешала усі ці грядущі весни,

Ти була Персефона, могутня і жаліслива.

 

 

Ти була Персефона – я знаю, ти б насміялась

Із усіх епіграм, що я ними тебе ославив.

Я це знаю, лебідко, і ти абсолютно права,

Ти була не така, але ж ти не була й моя.

 

 

Не була би ніколи, бо мертві міста порожні

І не мають правителів, ними гуляє вітер,

Їх немає потреби любити, хіба лиш божий

Дух літає над мертвим безлюдним безкраїм світом.

 

 

Так і ти не скульптура, котру я ліпив роками,

Будував постаменти і марно вкладав в них душу.

Ти була Персефона, в своїх молодих руках

Ти приносила весни, а весни завжди минущі.

 

 

Весни завжди крихкі і ніколи не будуть вічні.

Кожна з них особлива, і в тому їх вища сутність.

Я тому й покохав ці прекрасні відьмацькі вічі,

Що таких, як вони, вже ніколи в світах не буде.

 

 

В тому гріх мій, голубко, що я твої юні коси,

І статуру твою, і усе, що було між нами,

Не волів відпустити, як з краю торішню осінь,

А волів ув’язнити, волів вкарбувати в камінь

 

 

І цю школу, і парк у досвітніх сирих туманах,

Ці алейки, засипані жовклим кленовим листом.

Я хотів не прожити, а просто про них повісти.

Я хотів не любити, а лиш будувати храми.

 

 

А тому й опадають гербами мої жита

І гуляють вітри між зарослих колон Помпеї,

Багряняться ці стіни скривавленою зорею,

І проходять колони повз мертві мої міста.

 

Йому часто сниться кінець жовтня 1992-го року, сірий передсвітанковий час і місто, вкрите тягучими осінніми туманами. Тумани стеляться проїжджими частинами та безлюдними дворами, обступають підніжжя дев’ятиповерхівок в заспаних житлових масивах, а хворобливі протяги носяться алейками, залітають в розчинені двері під’їздів та вікна балконів на верхніх поверхах, колихають забуту там одіж.

Зоря наче ще й не дума підійматись десь там, над лебединською трасою і передмістями, а як і надумається, то чи й помітна буде за тими суцільними хмарами аж до обрію.

Вже більше десяти років йому сниться і сниться ця рання і похмура, якась така передчасна осінь. Йому сниться заспаний досвітній Комсомольськ у покривалі туманів і очікуванні близького ранку. Темні житлові масиви з рідкими вогниками в вікнах, залізничні колії в росі та забиті бронетехнікою автомобільні дороги. І перекриті мости над Бистрицею, ледь видимі через приціл його снайперської гвинтівки. Зжовкле, вже майже прогниле листя на тротуарах, тиша околиць і шкіл, дитячих садків.

Перед світанням солдати починають метушитись, механіки прогрівають двигуни.

Колони формуються в Комсомольську і неспішно за тим рухаються притихлими околицями міста. А тоді, звертаючи на розбиті осінні дороги, сунуть крізь невибрані поля і мертві занедбані села кудись в бік хворобливої зорі. В цей час над містом чутно гул турбін – то ударні авіагрупи злітають в Овручі і йдуть на бомбардування бунтівного регіону.

Йому те сниться, і сниться, і сниться…

Але того дня йому не вдалось додивитись свій набридливий сон – за старою бойовою звичкою він прокинувся від самого лишень тривожного передчуття. Він визирнув у віконце вагончика охорони – по подвір’ю плівся осінній туман, а чергові коло воріт якось дивно метушились, хоча до світання ще було далеко, ще тільки починало сіріти і в красивому трьохповерховому будинку господарів не світилось ні в одній кімнаті. Що б це значило?

Він накинув штурмовку і, взявши зі столу пістолет з гравіруванням «За відмінну службу», вклав його в нагрудну кобуру. Коли вийшов на подвір’я, то порив вітру жбурнув йому в лице дрібною мрякою.

Коло воріт метушня вже притихла, але він натомість побачив, як від парадного входу будинка господарів до зброярні заклопотано чимчикує один з особистих тілоохоронців Ольги Дмитрівни. І хлопчина той зовсім не був ні наляканий, ні стривожений, а просто якийсь надміру заклопотаний – колишній спецпризначенець одразу це зауважив і трохи заспокоївся. Але що ж тут за метушня? Господар приїхав