Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев
— Все правильно, товариші! Стан штучно викликаного анабіозу. Передбачення сергусіян ствердилися. Лише їхні прилади могли відзначити майже повністю завмерле життя в клітинах людського організму під час анабіозу.
— Що ж нам робити? — стривожено вихопилося в Сергія. — Треба ж їх рятувати! Треба всіх швидше переносити в тепло!
— Якраз цього не можна робити. Штучний анабіоз викликається надзвичайно повільним охолодженням організму. Нульова температура, про яку подбали наші товариші, не дає кристалізуватися крові і тілу. В стані анабіозу живий організм може перебувати без змін цілі тисячоліття.
— Вони вдалися до цього вже після відключення зовнішньої сфери, — вголос роздумував Новиков. — Нас чекати треба було ще кілька років за їхнім ходом часу, от вони й вирішили «заснути».
— Я ж кажу, що все правильно! — ходив Курганов від ліжка до ліжка. — Тепер, щоб не затримуватися в цьому районі космосу, треба буде з усією обережністю перенести їх в нашу біологічну камеру. Тижнів за три поступового підігріву вони всі стануть на ноги. В цьому я певен… Тільки що ж це таке? Чому їх лише семеро? Де ж ще одна людина?
Курганов гарячково кинувся оглядати всі кутки кімнати, освітлювати ліхтариком кожний метр площі і врешті тихо сказав:
— Семеро… Одного когось серед них уже нема.
Сергій спрямував свою «райдугу» поверх, над ліжками, до болю в очах придивляючись до відкритих облич. Але всі вони, чотири бородаті чоловічі і три застиглі і спокійні жіночі обличчя, були зовсім незнайомими, навіть якимись чужими в своїй холодній байдужості.
— Тут на столі магнітофон! — раптом крикнув доктор Петровський. — Ідіть сюди!
Астронавти кинулись на голос Юрія Олексійовича й побачили на столі звичайний магнітофон старої конструкції, в якому замість нитки була ще плівка. Новиков натиснув кнопку вмикання, але контрольна лампочка не засвітилася.
— Навіть тут немає енергії! Вони ж всю її, бідолахи, на автоматичні холодильники перемкнули…
— У мого робота біля магнітоходів є звичайні акумулятори, — згадав Сергій. — Я миттю. Можна зняти маску?
— Думаю, що можна, — подумавши, відповів Петровський. — Прилади показують, що все тут нормально. От хіба що холоднувато…
— Ет! — зневажливо кинув Сергій, поспіхом знімаючи космічний шолом. — Зате буде зручно.
Холодне й затхле повітря вдарило юнакові в обличчя. Сергій підскочив до робота, спершу відкрив крани балонів з киснем на його спині, потім опустився на коліна і став поратися біля акумуляторів. Добившись необхідної напруги і сили струму, він підімкнув проводи до магнітофона і очікуюче поглянув на Новикова. Той повільно, якось нерішуче підвів руку, націлився пальцем на кнопку і, зітхнувши, натис на неї.
Барабани з плівками рушили з місця, в репродукторі зашаруділо, і раптом свіжий молодий голос несподівано гучно залунав у напівтемряві каюти:
— Здрастуйте, дорогі рятівники! Звертається до вас від імені всього екіпажу плазмольота «НБК-3» капітан корабля Чуєв. Якщо ви чуєте мене, то, певно, вже майже все вам зрозуміло. Ми почали перехід до стану анабіозу 9 березня 1990 року за земним календарем, на другий місяць по тому, як вийшли на замкнуту орбіту навколо металевої зірки і на другий день після загибелі майора Германа Новикова при заміні вражених металоїдними комахами антен. Ми не могли більше ризикувати людьми і вирішили за краще перейти до стану анабіозу. Хай через сотні, тисячі років нас без наших позивних знайдете ви в космосі, але зустріч відбудеться. Про це мріяв і наш кращий товариш, Герман Новиков, який ціною свого життя врятував усіх нас від неминучого зараження металоїдними вірусами.
Вражений цими паразитами, наш товариш добровільно залишив корабель, закінчив обмурування його пластмасою зовні і назавжди пішов у космос. При зустрічі докладніше розповімо про подвиг Германа Новикова.
Доповідаємо також, що під час останнього радіозв’язку, який проводився Германом Новиковим при незахищених антенах, нам вдалося прийняти незрозумілі радіосигнали, що йшли в напрямі зірка Рігель — Земля. Без антен ми не могли дослідити їх повністю, але впевнені, що вони — якраз звідти, куди направлявся наш корабель. У мене поки що все, товариші. Плівки з записами звукових листів кожного члена екіпажу до рідних в разі потреби знайдете в ящику стола. До побачення, дорогі друзі. Капітан корабля Юрій Чуєв.
…Вже припинили своє обертання барабани магнітофона, вже хтось зовсім вимкнув його, вже всі знову повернулися до ліжок, а капітан корабля Іван Германович Новиков все стояв біля стола, втупивши непорушний погляд у легеньку плівку з такою важкою для нього звісткою.
— Батько… От і дізнався я про тебе, тату… — тихо ворушилися зблідлі губи капітана корабля. — Не довелося нам зустрітися, рідний…
— Іване Германовичу, — обережно доторкнувся Сергій до плеча капітана. — Не треба так журитися. Ім’я вашого батька буде вічно жити в серцях всіх людей Землі. Не треба… Ви ж пам’ятаєте, що ви мені говорили?
— Все пам’ятаю, — глибоко зітхнув Іван Германович. — Все розумію, Серьожо. Та дуже вже несподівано це все… Ну, пішли, юнго, пішли, хлопчику…
Капітани космосуВони уважно і вивчаюче дивилися один на одного з екранів — троє зовсім не схожих між собою людей, троє капітанів космосу.
Закінчивши налагодження відеофонного зв’язку між біологічною лабораторією, головним пультом корабля і фотонною ракетою сергусіян, Сергій, затамувавши подих, дивився на круговий екран синетаріума, де вперше зустрічалися командир сергусіянської ракети Дуг Лей, капітан плазмольота «НБК-119» Іван Германович Новиков і щойно пробуджений до життя капітан плазмольота «НБК-3» Юрій Степанович Чуєв.
Дід Юрій… Тепер, вдруге, Сергій бачить його вже на екрані, вже живого і не впізнає в ньому тієї бородатої людини, яку його робот Мишко обережно переносив у біологічну лабораторію академіка Курганова. Відтоді за всі три тижні до
