Капiтани космосу - Костянтин Семенович Лемешев
Вугільну темінь космосу з далекими цяточками зірок пронизувала гігантська вогняна шпага з блискучою кулею замість ефеса і голубою китицею на кінці. Ксеня Василівна кинулася до мольберта, а Сергій зачаровано дивився на екран. Це справді було грандіозне видовище.
Вогняна «шпага» простяглася у космосі не менш як на півмільйона кілометрів. Сергій уже знав, що це — захисний конус з електромагнітних полів, направлених поперед корабля. При субсвітловій швидкості для плазмольота могли бути небезпечними не лише метеорити, а й окремі зустрічні молекули. І ось цей далеко витягнутий рожево-голубий конус, в середині якого вирував вогонь плазми, миттю випаровував зустрічні метеорити і відштовхував з курсу корабля в космос розкладені на молекули і атоми космічні тіла. Все це відбувалося далеко попереду плазмольота і супроводжувалося більшими чи меншими атомними вибухами, і тому з вістря «шпаги» завжди сипалися «іскри». А корабель під захистом «шпаги» йшов і йшов в ідеальному вакуумі, залишаючи після себе голубу китицю висхідної плазми.
Великий екран якийсь час розважав усіх астронавтів, та згодом біля нього залишилася одна Ксенія Василівна.
Знову потяглися нескінченні і одноманітні будні польоту. Сергій з головою поринув у навчання: годинами просиджував у телебібліотеці, атакував незліченними запитаннями вчених, невтомно і плідно використовував гіпнопедичні сеанси під час сну. Жорсткий план Добробаса вимагав від Сергія за час польоту оволодіти інститутськими знаннями по факультету космонавтики і підготувати дипломний проект до захисту.
Вибравши темою роботи дослідження нових способів космічного радіозв’язку, Сергій весь вільний час проводив біля зібраного за власного схемою відеофонного радіопередавача.
Часто в каюту нашого героя приходив старший радист Шао Лі, з яким міцно подружився Сергій, і вони вдвох, обклавшись довідниками, нещадно експлуатували обчислювальні машини і кібернетичні пристрої. За своїми заняттями друзі й не помітили, як на лобовому екрані всі зустрічні сузір’я стали затягуватися якоюсь темною пеленою.
А в круглому залі їдальні третьої сфери в той день відбулося засідання Ради плазмольота. Новиков коротко доповів астронавтам про те, що корабель вже наближається до гігантської хмари космічного пилу, пройшовши яку, треба починати гальмування, бо половина шляху до плазмольота Чуєва буде пройдена.
— Пройдено перший виток хмари за одну добу! — твердо сказав Новиков. — Як думають члени Ради?
— Не вріжемося в якусь залізну зірку? — запитав обережний академік Курганов. — їх тут до біса поміж пилом гуляє.
— В три рази подовжимо захисний лобовий конус, максимально посилимо бокові захисні поля, не зважимо на перевитрату пального, а до Чуєва доберемося раніше! — підтримала Новикова головний хімік Наталія Андріївна Маркова.
На цьому й спинились. На чотирнадцять годин астронавти знову зачинились в камери електромагнітних амортизаторів. Корабель ще швидше помчав до хмари пилу. Тепер вістря його подовженої захисної «шпаги» можна було бачити лише в потужні локатори. А ще далі, далеко попереду корабля, утворюючи суцільне кільце навколо прямої лінії курсу плазмольота, мчали вперед двадцять вісім автоматичних «райдуг»-розвідників. Сергій, заклопотаний навчанням, не бачив, як корабель проходив хмару пилу. Шао Лі, будучи на вахті, розповідав потім, що весь плазмольот був постійно охоплений голубим світінням, яке смугами йшло від захисного конуса до кулі корабля, обтікаючи його за сто-двісті метрів.
Це світився космічний пил, розкладений «шпагою» до атомарного стану і відкинутий з дороги корабля.
Та ось настала година, коли корабель вийшов у «чистий» космос і навкруги засяяли незнайомі сузір’я.
В радіорубку № 7, де Сергій з відчайдушною настирливістю намагався встановити зв’язок з плазмольотом діда Юрія, зайшов Шао Лі.
— Ну, ось ми й у вільному ефірі! — бадьоро сповістив він. — Як твої справи?
— Все по-старому, — з прикрістю відповів Сергій. — Повне мовчання!
— А на мікронних хвилях пробував?
— І на півмікронних нічого нема. Навіть звичайних перешкод не чутно.
— Це, можливо, наслідки впливу електростатичного поля хмари? — вголос міркував Шао Лі. — Від нього ми звільнимося нескоро. Хіба спробувати замість антени використати струмінь висхідної плазми?
— Вірно! — пожвавішав Сергій. — Як я сам не міг догадатися? Адже при цьому, хоч і будуть великі перешкоди, розв’язуючі можливості прийому збільшаться в сотні разів: ця ж «антена» майже безконечна!
В глибини головного реактора було передано прохання радистів про «прив’язку» щілинних антен до струменів висхідної плазми. Через півгодини на екрані настільного внутрішнього відеофона з’явилося обличчя головного інженера Синицина.
— Товариші радисти, ваше прохання виконано.
Сергій став задавати програму роботи кібернетичному пристроєві радіостанції, а Шао Лі вже кричав у трубку надпотужного передавача:
— Плазмольот «НБК-3»! Плазмольот «НБК-3»! Вас викликає плазмольот «НБК-119». Ми йдемо до вас на допомогу. Плазмольот «НБК-3»! Відповідайте! Переходимо на прийом.
Тремтячою рукою Шао Лі перемкнув апарат на прийом і нахилився до стола, ловлячи найменше шарудіння в репродукторі.
Мовчазні тривожні секунди…
І раптом з репродуктора почулася тиха і ніжна мелодія. її звуки були настільки незвичайними за тембром і октавою, що Шао Лі і Сергій схвильовано поглянули один на одного: чи не обдурює їх напружене до краю почуття чекання?
— Що ж це таке? — широко відкритими очима дивився Сергій на свого старшого друга:
— Звуки неземного походження, Серьожо! — прошепотів Шао Лі. — Так ніщо не може звучати на плазмольоті твого діда. Можливо, так незвичайно бринить струмінь плазми в космосі?
Шао Лі знову послав у космос позивні плазмольота. Минуло кілька секунд, і з приймача тихо полилися якісь звуки. Але тепер це не була мелодія. Звуки чергувалися з паузами, складалися в незрозумілі ланки, були то плавними й низькими, то швидкими й високими.
— Роздільна мова! — приголомшено прошепотів Шао Лі. — Це не плазмольот Чуєва, але… Але це говорять якісь розумні істоти!
Голос