Трагедії - Евріпід
До ратища, правице, пориваєшся...
Та що з того пориву? Неміч сковує,
А то б не смів ти нині називать мене
270] Рабом. У Фівах, де пануєш, міг би я
Прожити славно. Видно, бракне розуму
Громаді міста: не було б тут розбрату,
То й владаря такого б не діждалися.
МЕГАРА
Хвалю ваш запал, старці: адже гнів такий,
Якщо про друзів йдеться - друзів скрашує.
Та через нас не слід вам од володаря
Терпіти. Ось послухай, що скажу тобі,
Амфітріоне, - глузд якийсь і в мене є.
Люблю дітей, бо як то б не любила тих, [161]
280] Кого зродила в муках? Звісно, й смерті я
Жахаюсь. Та втікать од неминучості -
Це справді нерозумно, хоч там що кажіть.
Як маємо померти - не в огні б хоча
Конати, нашим лютим ворогам на глум:
Я сприйняла б це важче, аніж смерть саму.
Такий вже рід наш, не посоромім його.
А ти, кому відома слава списника,
Чи завагався б смерті в вічі глянути?
А муж мій незрівнянний, чи бажав би він
290] Рятунку своїм дітям, коли б мусили
За це платити честю?.. Благородний-бо
Й дітей своїх ганьбою переймається.
Чи приклад мого мужа маю знехтувать?
Що ж до надій на краще, то таке скажу:
Гадаєш, син твій з того світу прийде ще?
Із володінь Аїда не вертаються...
Чи, може, Ліка ми вмолить зуміємо?
Дарма! Яка ж розмова з дурнем-ворогом?
Якби розумний - можна й поступитися,
300] Таж ласки легше домогтися ласкою...
А що, коли б вигнання для дітей вдалось
Нам випросить?.. Гірке лиш, ой, гірке воно!
Чи ж то рятунок - вік у злиднях нидіти?
Вигнанець, кажуть, раз лиш у господаря,
Що дав йому притулок, бачить усмішку...
Рішися з нами вмерти, бо й тебе жде смерть.
На мужність твою, старче, покладаюся.
Бо хто йде проти того, що боги нам шлють, -
Даремні це зусилля, неминучість-бо,
310] Хоч як старайся, - буде неминучістю.
ПРОВІДНИК ХОРУ
Була б колишня сила у правиці тій -
Відразу б осадив я твого кривдника.
Тепер - ніщо я. Мусиш ти замислитись,
Амфітріоне, як відбить удар такий.
АМФІТРІОН
Не страх мене од смерті й не жага життя
Утримує: цих діток прагну синові
Вернуть, але ж даремне моє прагнення!
Під лезо шию от хоч зараз виставлю -
Хай ріжуть, а чи в прірву зіштовхнуть мене!
320] Одну лиш ласку нам яви, володарю:
Мене спочатку и ту нещасну неньку вбий,
Щоб нам не бачить - о жахне видовище! -
Як діти, маму й діда свого кличучи,
З душею розстаються. Щодо іншого -
Роби, як знаєш. Смерті не минути нам. [162]
МЕГАРА
Додай, прошу, до ласки ласку ще одну:
Й ти сам - обом подвійну зробиш послугу:
Дозволь - ми й так вигнанці - щоб у домі я
Цих діток, як годиться, зодягла на смерть,
330] Хай батьків статок хоч для цього служить їм.
ЛІК
Гаразд. Палацу двері відчинить велю.
Вдягайтесь там. На одяг не скулитимусь.
Коли ж приберетеся по-святковому,
Прийду, щоб Ночі й тіням передати вас.
(Відходить із сторожею).
МЕГАРА
За матір'ю йдіть, діти, нещасливою
У дім отецький, де майно чужак посів,
І тільки наше ймення ще лишилось там.
(Входить у дім з дітьми).
АМФІТРІОН
Даремно, Зевсе, був ти ложа спільником,
Дарма вважав я, що Геракл - це кров твоя:
340] Ти гіршим, ніж гадав я, другом виявивсь;
Хоч бог верховний - уступаєш смертному:
Дітей Геракла не лишив, не зрадив я.
А ти, у спальню крадькома проникнути,
Втішавсь на ложі - на чужім - без дозволу,
А друзів рятувати - так нема тебе.
То що за бог ти? Кривдник чи неввічливий?
СТАСИМ ПЕРШИЙ
Строфа І
Навіть сонячну пісню Феб
Часом тугою схмарить,
Лірну струну злотосяйним
350] Раз по раз торкаючи плектром.
А я - того
Вславлю, хто в темне лоно
Землі спустивсь -
Хай він нащадок Зевса
Чи паросток Амфітріона -
Вславлю співом цей труд його,
Всіх трудів осяйний вінець.
Бо ж і мертвих красить хвала.
Зевса гай для початку
360] Увільнив він од лева - [163]
Плащ рудий взяв на плечі,
А волосся русяве вкрив
Хижим вищиром звіра.
Антистрофа І
Й тих, котрі серед гір живуть -
Дике плем'я кентаврів, -
Луком поранив смертельним,
Крилатими стрілами вклав їх.
Засвідчать це
Хвилі прекрасні Пенея
370] І безкрай піль
Витоптаних, безплідних,
А там - пеліонські міжгір'я
Й ти, Гомоло, й твої яри,
Звідки, з киями-соснами,
Мчав той конеподібний люд
На поля фессалійські.
Ще ж і золоторогу
Лань убивши плямисту,
Піль нищительку, нею
380] Славну ловами він прибрав
Діву Еноатіду.
Строфа ІІ
Він запряг четверню -
Коней жахних Діомеда
Миттю приборкавши.
Рвачко вони
Пожирали при яслах убивчих,
Розгнуздані, корм свій кривавий -
Спонукала з'їдати людей
Хіть страшна, нечестива.
390] За срібнохвилий
Гебр тих коней погнав,
Край кладучи своїй службі
В Еврістея володаря.
Й там, де Анавр свою хвилю
Котить, де мис Пеліонський, -
Кікна, захожих убивцю,
Вклав із лука він, амфанейців
Од біди звільнивши.
Антистрофа II
Він до співучих дійшов
400] Дів, що в саду гесперійськім,
Щоб золотий зірвать [164]
Яблуні плід.
Там убив він і сторожа-змія,
Що вогненними кільцями вився
Вколо стовбура. В море ввійшов,
Щоб дарувати людям
Плавання вільне.
Потім.- неба намет,
Силу нелюдську явивши,
410] Він підпер, на долоні взяв,
Ген аж до крайніх сягнувши
Меж, де Атланта оселя,
Там він безсмертних палати,
Всіяні зорями, здужав утримати -
Муж, трудами славний.
Строфа III
На амазонок-вершниць
Через евксінські хвилі
В Меотіду, щедру на води, рушав,
Друзів з Еллади в похід
420] Багатолюдний піднявши.
І пояс, тканий золотом,
Буйний вигравши двобій,
У доньки Ареса він одняв.
Цю здобич славну
Варварки-діви Еллада взяла,
А бережуть - Мікени.
Й Гідру, вбивницю люту,
Стоголову лернейську,
Він спалив; її жовчю
430] Стріл своїх вістря змазав
І тритілого ними вклав
Пастуха Геріона.
Антистрофа III
Й інших звершив чимало
Подвигів, гідних лавра.
В млу Аїда, врешті, печальну рушив -
І не вернувсь, бо життя
Там закінчив, нещасливий,
А тут - поник без друзів дім,
Дітей вже Харонів човен жде,
440] В дорогу сумну - без повернення.
І все ж - на тебе
Дім уповає, відсутнього.
Силу б чув я в правиці,
Щоб побіч друзів-кадмейців
Списом міг потрясати, - [165]
Тут же б став я
